Відеокурс “Школа універсального журналіста”: навчайтесь зручно [ЗАМОВИТИ]

Особисто я, безмежно вдячна своїм батькам та хоча б за те, що вони є і вони біля мене. Батьки настільки феноменальні люди, які віддають всього себе, не сплять ночами. Наприклад, моя мама протягом шести місяців, не спала жодної ночі, бо я не могла бути у ліжку, і постійно потрібно було тримати мене на руках. За це я вважаю свою маму справді надзвичайною жінкою.

Кожному, з народженням дитини, лягає на плечі велика відповідальність і вони змушені робити все можливе та неможливе. Бо цей маленький оберемок щастя, не може піклуватися про себе сам. Я поважаю і безмежно люблю батьків за те, що вони з раннього дитинства, розділяли моє щастя і, на той час, горе. Вони давали дієві та мудрі поради, коли щось йшло не так, і особисто я, приходила просити допомоги, чи поради. Та особливо люблю їх за те, що мама своїми ніжними тендітними руками, зеленкою замальовувала рани на моїх ліктях чи колінцях і малювала сонечко, що посміхалося, на долоньці, і не знаю чому, але було вже не так боляче. Я досі не можу згадати це без посмішки.

В моїй пам’яті назавжди залишиться спогад про те, як тато, вчив мене кататися на велосипеді, як вчив битися, чи просто підходив і цілував в тім’ячко. Від цього стає тепло на душі і тепер все, що я хочу сказати цим людям, це велике «Дякую!» за дитячі спогади, які викликають в мене сльози щастя. І приходить час, коли ти дорослішаєш, розуміючи, на скільки неперевершеним був той час, коли ви разом з батьками їздили на відпочинок, або навіть елементарно, коли батьки приходили втомлені з роботи і сідали грати з вами «Монополію», в якій, до речі, ти завжди чомусь вигравав. Не знаю, як ви, але я дуже сильно сумую за тим часом.

З тим, як я дорослішала, батьки змінювали підхід до мене. Тобто, коли я була зовсім дитиною, можна сказати, вони мене балували і чим старшою я ставала, вони по іншому починали зі мною розмовляти, вже не як з дитино, а спираючись на дорослішання. Це важливо, адже, якщо ти не шукаєш підхід до дитини, ти його не знайдеш.

Для мене мама, не лише опікун чи людина, яка повинна мене виховувати. Насамперед, мама для мене – добра подруга. Наші відносини, будуються на довірі. Це правда, коли говорять, що будь-які стосунки повинні бути основані на довірі, це справді так. Я з своїми батьками, можу розмовляти на усі теми і ми розуміємо один одного, і я вважаю, що так має бути. Хороші стосунки між батьками і дітьми, важлива складова сімейного життя.

Скажіть, мої шановні читачі, скільки разів на день, або на тиждень, або на місяць ви говорите батькам, такі прості, але важливі для них слова: «Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ». Це не так важко сказати. Правда? А почути це від своєї дитини – така радість, це так приємно. І ні, не тоді, коли, скажімо, мама принесла цукерки, а ПРОСТО так. Особисто я стараюся це частіше говорити батькам і взагалі всім своїм рідним. Просто, на мою думку, людям потрібно чути такі слова, тоді їм автоматично стає приємніше і тепліше. Їм, я повторюся, ПОТРІБНО це чути. І знаєте, коли я просто підхожу до мами, або до тата, обіймаю і говорю: «Я тебе люблю», – мене обіймають у відповідь і я чую точно те ж саме. Це просто неперевершені відчуття, того що ти потрібен, що завжди є ті, хто тебе любить, незважаючи ні на що.

Я навчилася цінувати своїх батьків і кожну мить проведену разом з цими прекрасними людьми. Адже, скажемо відверто, як би це не було сумно, вони не вічні. І тоді, тобі вже не буде, до кого піти за порадою, чи щоб хтось просто обійняв, і як малу дитину, погладив по голові. Моя мама якось сказала один вислів, якого я запам’ятаю на все життя: « Ми залишаємось дітьми, доки живі наші батьки». В той момент, я вперше замислилась про те, що ніщо не вічне. Тож нам, просто, потрібно берегти всі моменти з цими людьми.

А за що, Ви, хочете сказати дякую своїм батькам? Користуючись нагодою (бо якщо, я почну говорити це своїм, розплачуся і мене буде важко зупинити), я хочу сказати: «Мою маму звати Олена і я безмежно вдячна їй за все, що вона робила для мене. Хочу подякувати їй за те, що була зі мною, коли мені було погано, коли я хворіла, коли вперше в мене були проблеми з хлопчиком. За те, що не сварила мене за перші двійки, за те, що після десяти років хореографії, змушувала мене туди ходити. За те, що навчила мене любити Україну, за те, що була поряд, коли я зламала руку. За те, що довіряєш мені і любиш мене. Мама, я тебе люблю!!! Хочу також подякувати своєму татові. Мого тата звати Олег і він найдобріший і найвеселіший чоловік, якого я коли-небудь зустрічала. Тато, дякую, за те, що ти в мене є, за те, що вчив мене підтягуватись на перекладині, що підтримував мене, всі ці роки. За те, що виконуєш всі мої забаганки, навіть якщо це тебе нервує. За те, що вчив мене різним прийомам самооборони. За те, що заставляв сидячи на шпагаті, дивитися мультики і не давав загубити свій хист до танців. Дякую, за те, що ти поряд зі мною і любиш мене. Тато, я тебе люблю!»

Навіть на папері я не зможу передати свою чисту і безмежну любов до своїх батьків. Просто, за останніх декілька років, я багато чого зрозуміла і обдумала. Я зрозуміла, що кращих людей, ніж батьки, немає ніде. І та любов, якою вони нас люблять – особлива. Ніхто до тебе такого не відчуватиме.

P.S. В мене до вас велике прохання, коли прочитаєте мій твір, першим ділом, наберіть номер своєї мами або тата, і скажіть їм про те, як сильно ви їх любите. Їм буде перш за все приємно чути ваш голос. І повірте мені, Вони на це заслуговують!

Владислава ЗАВАЛОВА,

учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст”,

м.Радивилів, Рівненська область

Читайте також:

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Мудра пісня моєї праматері: школярка з Вараша береже українську пісню разом із мамою та бабусею

Як бути щасливими: 5 порад дорослим

The post “Безмежно вас люблю”: дівчина з Радивилова зворушливо дякує батькам appeared first on Я - журналіст.

Похилі люди часто розповідають одні й ті ж історії по багато разів. Можливо, це питання не лише старечої пам’яті? Бабуся Люба закінчила лише 4 класи, коли розпочалася війна, що поставила крапку в здобутті освіти. Завжди і кожному моя старенька оповідає одне й те ж, що була відмінницею у школі. Вчителі її любили, запрошували співати на різних заходах, бо дитиною вона мала гарний голос. Бабуся завжди акцентує на тому, що її портрет висів на дошці пошани.

Усе це я чула безліч разів за своє життя, але чомусь, лише цими днями прочитала між рядків те, що вкотре почула.

Не можу згадати, якусь яскраву історію з її молодості чи старших років, бо більшість з того, чим вона ділилася про свою юність, пов’язане зі страхіттями війни й голоду. А її зрілі роки були присвячені сімейним клопотам, домашньому господарству та проблемам тогочасного виживання, тобто нічого унікального, – стандартна історія жінки тих часів. І ось мені думається, а що як той портрет на шкільній дошці пошани – це найяскравіший і найтепліший спогад з її життя? Може, оглядаючись назад, дев’яностолітня людина бачить найбільше світло у тому, що для нас, кар’єристів 21 століття, здається мізерним?

Я запитала свою бабусю, ким їй тоді у дитинстві, хотілося стати, яким уявляла вона своє майбутнє. І знаєте, що? Вона мріяла стати вчителькою, хотіла навчати діток і бути схожою на Ніну Матвіївну, ту жінку, яка у молодших класах навчала її саму.

Лише один день бабуся відучилася у 5 класі після літніх канікул. На другий день після початку навчання десь у селі біля її школи впала бомба, від якої в навчальній будівлі повилітали вікна й двері. Більше до навчання бабуся ніколи не повернулася. Ось така історія.

Ми сьогодні маємо стільки можливостей для самореалізації, наші недалекі предки і мріяти про таке не могли. Та дико, що сьогодні, у 21 столітті ми живемо у стані війни. Це інша війна, не кожен думає, що має стосунок до того, що відбувається, не всі рівномірно відчувають цю боротьбу і її наслідки. Але, хтозна, що трапиться з нами завтра? Хай не доведеться дітям цього покоління зазнати того, що пронесла протягом життя не лише моя бабуся.

Війна – річ масштабна, яка породжує очевидні зміни в житті як непримітного середньостатистичного громадянина, так і ще ненароджених поколінь. Можливо, ми не можемо достатньо сильною мірою впливати на справи глобально-політичні. Але замисліться – є чимале коло, в межах якого кожен з нас може лишати власний слід, сильний і яскравий. Чому б не зосередитися на тому, що нам підвладне, почавши з маленьких кроків, що приведуть до великих змін?

Юлія ОДИНЕЦЬ, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учасниця Зразкового художнього колективу “Гурток “Юний журналіст”  Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді

Читайте також:

Дякую батькам за все

“Мама, ти – космос!”: хлопець зворушливо освідчується мамі в коханні

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

The post Дякую бабусі: світло з прожитого життя appeared first on Я - журналіст.

За що я вдячна своїм батькам? Якщо коротко – за все.

…Скільки слів говорять люди про швидкоплинність часу, про те, що його все менше, але ми це усвідомлюємо лише на мить. Потім знову забуваємо й продовжуємо жити, як жили. Тому навіть не знаю, чи варто говорити зараз, що треба цінувати час, а особливо – проведений із найріднішими людьми в нашому житті – батьками.

Безглуздо говорити, що це ті люди, які люблять нас просто за те, що ми є, що вони ніколи не зрадять і завжди вірять у нас, навіть тоді, коли ми самі зневірюємось у собі. Чому говорити про це безглуздо? Бо всі про це знають, але чомусь забувають про ці слова, коли, наприклад, підвищують голос на маму або починають грубо відповідати татові. І, на жаль, у підлітків це трапляється дуже часто. Як це не прикро, я й сама іноді не можу стримати емоцій. Але ми стаємо дорослішими й помічаємо, що час іде все швидше – й ось ми вже готуємося вступати до вишів, а здається, ще вчора невпевнено йшли до першого класу. А наші батьки повільно старіють. Ми випадково помічаємо, що в мами на голові з’явилося сиве волосся, а тато нібито став гірше чути, але це так складно прийняти, бо ти все ще відчуваєш, як у їхніх серцях палає вогонь любові й пристрасного бажання жити. Так, час дуже швидкоплинний.

Фото зі сторінки авторки у Facebook

Я дякую своїм батькам за їх терпіння. Іноді я не можу стримати грубих слів, іноді навпаки мовчу про те, що коїться в моїй душі, про те, що, можливо, слід було розповісти. Я знаю, що роблю їм боляче й, напевно, не вистачить у світі слів, щоб висловити, як мені соромно за це.

Я дякую своїм батькам за те, що вони намагалися мене всебічно розвивати. За все, чому я навчилась за своє коротке життя,завдячую батькам. Саме вони підтримували мене, коли я вирішила займатися музикою у той час, коли багато хто із знайомих говорив: «Та навіщо це тобі? Грайся в іграшки. Ти ж ще дитина». Саме вони підтримали мене в прагненні стати журналістом, коли інші говорили: «Краще йди на стоматолога вчись: у них зарплатня більша».

Я дякую своїм батькам за ті моральні якості, які вони мені прищепили.

Я дякую своїм батькам за те, що вони сприймають мене такою, якою я є, хоча інколи мене тяжко витримати, бо буваю я впертою та дуже егоїстичною.

Я дякую своїм батькам за те, що вони мене пробачають. Усі мої «вибрики» роблять їм боляче, і я не уявляю тієї сили батьківської любові, здатної все прощати.

Я дякую своїм батькам за мудрість, тепло, підтримку, яких я іноді через свій підлітковий максималізм не помічаю.

Я знаю, що в мене найкращі батьки у світі, бо вони – мої.

Інколи нам не вистачає часу або бажання зробити дзвінок і запитати в матусі про її справи, але замисліться, просто уявіть, що завтра вам нікому буде подзвонити. Вам буде потрібна материнська підтримка, а слухавку ніхто не підніме. Правда страшно? Що Ви будете робити тоді? Що будете відчувати? Самотність. Спустошеність. Безодню в душі. Вам буде боляче, оскільки ви знаєте, що саме  батьки – єдині люди, які будуть любити вас до кінця свого життя й ви залишитеся для них маленькими дітьми. А де, як не в батьківському домі, ми можемо відчути себе малюком-бешкетником.

Час – швидкоплинний, і цього не змінити. Нам залишається лише максимально насолоджуватися тими щасливими хвилинами,проведеними разом із найріднішими людьми. І це треба пам’ятати не тільки зранку чи ввечері, коли збираєшся навідатись у гості. Це треба пам’ятати двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень.

Надія ЗАЙЧЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 11 класу ЗОШ №64 м.Маріуполь Донецької обл.

The post Дякую батькам за все! appeared first on Я - журналіст.

День народження мами

Мама досягла в житті всього завдяки наполегливості й старанності та навчила мене попри всі труднощі впевнено йти до мети, сміливо торувати шлях до щасливого майбутнього. Ненька – надійна опора в будь-якій складній ситуації, найкращий порадник, безстрашний вартовий мого спокою: здатна на все, навіть Сонце до землі прихилити, щоб я почувалася добре. Кожний життєвий крок пройнятий маминим теплом і любов’ю. Вона відчинила двері в прекрасний світ поезії, навчила шукати незвичайне, чудове навіть у сірій, одноманітній буденності. Матуся може звичайний мій день розфарбувати яскравими емоціями та враженнями.

Дружна родина

Я вважаю, що мама заслуговує на визнання й повагу, адже все своє життя присвятила дітям. Нас у неї троє: старший брат і я з сестрою. На кожного вистачає часу й уваги, за кожного переймається. Хоч мій брат уже дорослий і самостійний (цього року закінчив аспірантуру), але завжди радиться з мамою, прислухається до її думки.

Наш любий братик

А яка моя ненька майстриня! Шиє і в’яже нам такі ексклюзивні речі, що й годі у фірмових магазинах шукати. Здається, що кожна річ зроблена мамою – це оберіг, який пронизаний теплом її працьовитих рук.

Нові кофтинки маминими руками

Я щиро дивуюся, де матуся бере сили, як вистачає терпіння адже виховує не тільки нас. Безмежного океану маминої любові й підтримки вистачає ще й на малечу в дитячому садку, де вона працює вихователем. Люблять її діти: чекають з нетерпінням, біжать назустріч, заглядають в очі, наввипередки розповідають свої новини. А ненька здатна кожного вислухати, порадити, пожаліти, порадіти успіхам вихованців.  Я переконана, що матуся є взірцем не лише для мене, а ще й для малечі в садочку, яка переймає від неї найкраще, закарбовує цінні поради.

Уперше на морі

Мамине кредо: «немає меж досконалості». Вона закінчила  з відзнакою Кременчуцький педагогічний коледж ім. А.С. Макаренка, Глухівський національний педагогічний університет ім. О. Довженка за освітнім ступенем «Бакалавр» (теж з відзнакою). І завдяки непереборному бажанню здобувати нові знання, долати непізнані вершини й зараз натхненно та наполегливо вчиться, здобуваючи освітній ступінь «Магістр» у Глухівському НПУ ім. О. Довженка.

Після конкурсу читців

Святкові ранки разом з мамою

Я пишаюся мамою, адже попри будь-які життєві обставини впевнено йде до своєї мети. Мої почуття до тебе, матусенько рідна, вирвалися з глибин душі, неначе білий птах, і склалися в рядки:

Мама! Прислухаюся до звуків цього слова –

В них цілий світ, з них почалася рідна мова,

Вони дзвенять, летять з глибин душі моєї,

Чисті й ніжні, неначе пелюстки лілеї.

Мамо! Мамо… Повторюю щодня, усе життя.

Пронизують звертання різні почуття:

Щастя й радість, а іноді й сум з мольбою…

Матуся – ангел-охоронець, завжди зі мною.

Коли хворію, у скрутні хвилини, здається,

Що відчуває, як моє серце у грудях  б’ється.

Не спить вночі, в молитві звертається до Бога,

Благаючи для доньки сили,  допомоги.

О, скільки  праці непосильної доклала

Моя рідненька, щоб я в добробуті зростала.

Порадник і найкраща подруга для мене:

Направила, зміцнила кроки непевні.

Ще змалечку ненька до рідної мови

Любов прищепила.  Поезії слово

Навчила сприймати, мріяти і музу чути,

У мистецтві й натхненні щасливою бути.

З якого джерела бере матуся сили?

Адже я не одна – вона нас трьох зростила:

Красень  старший брат, з сестрою ми двійнята.

І маминим теплом усе життя пройняте!

Мов горлиця ніжна, тендітна, завзята.

Ось-ось із гнізда полетять пташенята.

І крається серце від суму та болю:

«Мамо, я хочу бути поряд з тобою!»

У житті найзаповітніше бажання маю,

Його здійснити тебе, Боженько, прохаю!

Хай маму тривоги й хвороби минають,

А щастя безмежне й любов зігрівають.           

Карина ОЖЕРЕЛЬЄВА, учениця 9 класу Обласного ліцею «Політ» при Кременчуцькому педколеджі імені А. С. Макаренка Полтавської обл., переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”                      

The post Моя матуся – мій ангел-охоронець appeared first on Я - журналіст.

Пропонуємо вашій увазі конкурсну роботу Софії Бабік у номінації “Дякую батькам”.

Прокинулась… Погожий весняний день: ясне проміння сонечка зазирає до моєї кімнати, надворі витьохкують птахи, а небеса дихають казковою безхмарною блакиттю. Я лежу у теплому ліжку, поглядаючи на вбрану пишним цвітом абрикосу, що росте за вікном. У будинку тиша. Матуся чаклує на кухні, а тато увімкнув улюблений “ICTV“. У повітрі витає аромат духмяного печива із запашним чаєм, а на душі стає так легко і хороше: яке ж прекрасне це відчуття рідного дому.

Коли їдеш кудись із батьківської оселі, то починаєш по-новому цінувати миттєвості родинного побуту, сумувати за рідними, усвідомлюючи їх величезну турботу й піклування про тебе. Коли ж повертаєшся, розумієш, що чотири стіни твого дому наймиліші на світі, що тут живуть люди, які завжди зичитимуть тобі тільки добра та щастя.

Рідний дім. Тут кожна дрібничка дорога серцю. Абетка, за якою батьки навчали мене читати. Сукня на новорічний ранок у дитсадок, яку придбала мама, щоб на святі я була найгарнішою. Лото, подароване татом, за яким ми провели у родинному колі не один прекрасний вечір.

Якби існувала Книга рекордів Гіннеса для батьків, то мої мама і тато стали б найтерплячішими, наймудрішими, найбільш люблячими батьками, а ще – найкращими порадниками, прекрасними вчителями, чудовими лікарями, талановитими гумористами, неперевершеними кухарями, майстерними художниками. Здається, що цей список для них не закінчиться, бо вони – досконалі.

Сьогодні, стоячи на порозі дорослого життя, щиро дякую найріднішим серцю людям за всі зернинки мудрості та доброти, які вони посіяли у моїй дитячій душі.

Завжди відчувала їхню любов. Ніколи не забути, як тато відклав важливу роботу, аби привезти в школу картон, який я забула вдома, а мама так щиро допомагала з уроками, малюванням чи то “Абетку здоров’я”, чи ілюстрації до книги про трьох поросят, чи чогось, що мені давалося важче.

Вони навчили мене вчитися. Почала це робити ще в садочку: книжку любила більше за телевізор, а коли інші діти гралися ляльками, мені було цікавіше розв’язувати математичні приклади. Мама і тато втратили, мабуть, не одну тисячу нейронів, навчаючи мене писати каліграфічно. Ніколи не забуду, як матуся цілий вечір допомагала мені виводити слово “коза”, яке чомусь ніяк не хотіло підкорятися маленькій руці. Дотепер не уявляю, як тато міг годинами сидіти зі мною, семилітньою, перевіряючи, чи не роблю помилок, списуючи текст про корівку Ромашку з “Післябукварика”.

Усі досягнення, що нині маю – це, насамперед, досягнення моїх батьків. Якби вони змалку не розвивали моїх здібностей, то зараз я і мріяти не могла б про перемоги на фінальних етапах всеукраїнських олімпіад та конкурсів, не відкрила б дивовижний світ музики та слова, не познайомилася б зі стількома незвичайними людьми, які мотивують мене щодня ставати кращою.

Батьківська підтримка – запорука мого життєвого успіху. Ще з першого класу мама і тато – найкращі критики моїх казок і творів. Батьки давали поради, як зробити роботи досконалішими. Дуже рада, що вони солідарні зі мною у виборі майбутньої професії – я хочу бути журналістом. Батьки прагнуть дати якісну освіту мені й братику з сестричкою. Мама і тато вірять у мене, і я їх не підведу.

Вдячна батькам, за те, що виховують у мені Людину. Вони вчать творити добро, жити по совісті, не бути байдужою до чужої біди. Коли бачу ровесників, що голосно лаються матом, покурюють цигарки і розмірковують про те, де взяти чергову пляшку алкоголю, то дякую Богу, за те, що росту у родині, яка сповідує інші цінності. Мої мама і тато більше дбають про те, щоб ми, їхні діти, крокували праведною дорогою життя.

Батьки – мій взірець у житті. Вони довели, що лише невтомною працею можна досягти омріяних висот, прищепили любов до досконалості, дали мені ідеал щасливої родини.

Вдячна мамі і тату за радісне дитинство: сімейні пікніки, незабутні дні народження , за походи до цирку та гігантські сніговики, які ліпили в дворі усі разом.

Сьогодні я кажу мамі і тату “Спасибі!” за те, що можу довірити їм будь-який секрет, вилити душу, за те, що в їхніх серцях завжди живе щирість. Мої батьки – крила у небесній блакиті життя, які захищають від лютих гроз і нестримних вітрів невідомості.

Рідний дім. Тиша. У повітрі аромат духмяного печива. Сімейний сніданок. Усміхнені мама і тато. Завжди безтурботні брат і сестра. Як добре.

“Коли ж я востаннє обіймала батьків?” – запитую сама в себе.

– Спасибі, печиво пресмачне, – промовляю, встаючи з-за столу. – І… дякую вам за все.

Тато й мама дивляться на мене з виразом обличчя, в якому стільки ніжності. Підходжу й обіймаю їх:

– Ви у мене найкращі!

Софія БАБІК, учениця 10 класу Рафалівської ЗОШ ІІ-ІІІ ст. Володимирецького району Рівненської області, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”

The post Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса appeared first on Я - журналіст.