– Які поради ви б дали дорослим, щоб вони стали трохи щасливішими?

Ілля, 9 років: “...просто бути трохи простішим…”

Влада, 8: “…не зважати, що кажуть про тебе інші…”

Ліза, 4: “…лежати на травичці й дивитися на сонце!”

Настя, 8: “…піти до батьків й обійняти їх”

Катя, 9: “Треба посміхнутись собі в дзеркало і щастя прийде”

Максим, 5: “Треба […] побільше яскравих кольорів!”

Дмитро, 12: “Шукати в усьому щось хороше”

Наталка, 13: “Дорослі, просто цікавтеся своїми дітьми. Вони – сонечко у вашому житті“.

Або почитайте дитячі книжки. Вони наповнять ваше життя фарбами якнайкраще. Придивляйтеся до світу, він не такий вже й сірий. Або ж наповніть його фарбами самі! А діти й сонечко вам у цьому допоможуть:)

Єлизавета ЯРМАК,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Київ

Джерело фото: https://uainfo.org/blognews/1515141642-dvi-alternativni-teoriyi-shchastya-shcho-superechat-odna-odniy.html

The post Як бути щасливою людиною: діти радять дорослим appeared first on Я - журналіст.

“Булінг, як називають зараз цькування дітей у школах, не виникає на порожньому місці. Це жахливе явище завжди стосується двох: того, хто знущається, і того, проти кого направлено це знущання. Перший хоче самоствердитися за рахунок іншого. Причини можуть бути різноманітними: завищена самооцінка, проблеми вдома або навіть певні психологічні проблеми. Такі люди зазвичай вважають себе “королями школи”, адже вони фізично гарно розвинені та хочуть довести свою значущість.

Які ж типові жертви булінгу? У більшості випадків це люди, які виділяються з загальної маси. Вони справжні особистості: розумні, мають почуття власної гідності, не бачать необхідності у звеличенні власного его, розуміють, що зовнішність нічого не вирішує. Їм не потрібно нікому нічого доводити. Саме тому увага “насильників” зосереджена на них. Адже ці жертви не мають багато друзів, є фізично слабкими, тому не здатні протистояти агресії.

До чого ж призводить цькування? Воно може стати першим кроком до соціальної ізоляції. У жертв виникає замкнутість, небажання спілкуватися з іншими, з’являються фобії, можлива поява депресії. У шкільних “агресорів” булінг у дорослому віці може викликати почуття провини. Серед булерів багато злочинців. Це все негативні наслідки.

Постає питання:”Що може бути позитивного у булінгу?”.

Існує один важливий аспект, який впливає на все, що стається з нами,- наше ставлення до подій. Саме від реакції на знущання залежить обсяг шкоди, яке воно завдає. Хтось буде пам’ятати кожне образливе слово і накопичувати негатив. А хтось не звертатиме уваги на слова інших, працюватиме натхненніше та стане успішною людиною.

Єдиний в історії спорту 28-разовий призер олімпійських ігор і 23-разовий олімпійський чемпіон Майкл Фред Фелпс страждав від булінгу у школі через свій великий зріст, непропорційні розміри вушної раковини та 46 розмір ноги. Його били, над ним насміхалися, але хлопець каже: « Це зробило мене сильніше та витриваліше. Я не звертав уваги на них, бо розумів, що краще високо підняти голову та посміхнутися».

На жаль, не кожен може так себе налаштувати. Тому виникає необхідність у проведенні якісної кампанії, спрямованої проти булінгу, у школах. Такий проект має бути зрозумілим будь-якій віковій категорії, спікери повинні достукатися до кожного. Я вважаю, що лише добре скоординовані дії вчителів та батьків зможуть змінити ситуацію.

Булінг – це насилля, яке залишає відбиток на все життя. Тому кожен має навчитися протидіяти йому та вміти мислити позитивно.

Анна РЕЗВІНА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Одеса

Джерело фото: https://ostrog.rayon.in.ua/news/102916-chi-e-bouling-v-osvitnih-zakladah-ostroga-sotsialno-psihologichne-doslidzhennia

The post Булінг у школах: мінуси і… плюси appeared first on Я - журналіст.

Тато зустрічає мене на порозі кімнати, щиро посміхається і, як зазвичай, запитує: «Як спалося, доцю?» Я не затягую з відповіддю і, обіймаючи батька, кажу, що дуже добре.  Мені  подобаються такі ранкові ніжності. Це заряд позитиву на цілий день, це добро, яке несу у собі, завдяки батькам. Тільки вдома я буваю такою смиренною, тільки тут, за кухонним столом, розповідаю найближчим усі свої секрети: ділюся радощами та плачу, переказуючи проблеми.

«Мама з татом – найрідніші люди, які в моєму житті завжди будуть на першому місці. І хоч у них з’явилася сивина, душею вони молоді. Жартують, люблять мене лоскотати, адже, як ніхто інший, знають як заливаюся від цього сміхом. Дивлячись на батьків, розумію: любов таки існує. Щира любов, яку читаю в очах тата, ловлю в маминій посмішці. Матуся завжди підтримує татуся, а він стоїть за неї горою, щоб не сталося. Вони виростили чотирьох доньок, найменшою серед яких є я. Добре розуміють мене, сучасного підлітка, з моїми «захмарними» проблемами, поганим настроєм, особливими дивацтвами…Я їх дуже люблю!» – це все пролітає в моїй голові швидко, і я ловлю себе на передчутті радості. Вам знайоме таке передчуття? Авжеж. Це, може, найприємніше, що здатна відчувати людина.

«Проснись, сонечко! А-у! До школи не спізнишся? Бо я вже готова!» – , говорить пестливо мама. Вона завжди чекає мене і ми разом заходимо в стіни нашої Висоцької ЗОШ. Матуся працює тут вчителем початкових класів. Тато проводжає нас і бажає вдалого дня. Саме його слова додають мені впевненості та віри в себе. Така дрібниця: «Бережи себе, дитинко!» А скільки щастя приносить моїй юній душі.

Я, мов маленька пташка, крильми якої є мої батьки! «Мої батьки – ви два крила у світі…Ті два крила, без котрих не злечу!» -, писала я у своїй поезії тогоріч. Привели мене до школи з пухнастим пір’ячком, а зараз, завдяки тату й мамі, починаю розкривати крила…Так, у свої п’ятнадцять я, все-таки, чогось досягла, чогось ще обов’язково досягну, бо рідні вчили: «Немає нічого неможливого! Ти, доню, можеш більше, ніж думаєш!» Вірю. З батьками можу все! Не плачу на людях, не говорю зайвого, не надто відверта – цього також навчив тато. Терпляча, сильна, дбайлива – це успадкувала від мами.

Я знаю, що так правильно. І спасибі, вам, батьки, за життя! Спасибі за світле майбутнє, яке мені з вашим вихованням гарантовано. Йду після тяжкого дня додому і поспішаю, бо добре знаю, що мене там чекають,  вислухають, порадять, приголублять.

Життя йде. Час невблаганний. Дорослішаю. Але я ніколи не забуду, як тато підкидав мене на руках (досить велику дівчинку), як ми танцювали з ним і затягували пісні; в моїй пам’яті назавжди закарбуються перші поради від мами щодо приготування вареників, її теплі обійми й турбота про мене, вдалі жарти і мудрі настанови.

Завершити хочу вдалим словами Люка Вовенарга про те, що «батьківська любов не відрізняється від любові до самого себе».

Любов, яка є справді світлою і всемогучою, то любов мами й тата. Цінуйте це.

Дарина КУХАР,

учениця 10 класу

Висоцької ЗОШ І – ІІІ ступенів

Дубровицького району

Рівненської області

The post З батьками можу все! appeared first on Я - журналіст.

Мене звати Метт і, як і у всіх дітей, в мене є мрія…

***

1 вересня 1992 року

Перший день у школі після літніх канікул. Я їхав у шкільному автобусі додому і, як завжди, малював улюблені комікси. Водій зупинився та викрикнув: «Метте, твоя зупинка!». Я вийшов з автобусу та пішов до нашого будинку, де мене вже чекала мама, але біля дороги я спіткнувся й впав, усі малюнки розлетілися по дорозі. До мене підійшов чоловік, на вигляд близько сорока років. Він допоміг мені піднятися й зібрати усі малюнки. Я подякував та пішов далі. Чоловік підізвав мене і запитав, як мене звуть, я відповів: «Мене звати Метт». Чоловік помахав головою і пішов далі, сказавши: «До зустрічі, Метте». Я озирнувся, але його вже не було, я пішов, не підозрюючи, що ця зустріч назавжди змінить моє життя.

***

25 вересня 1992 року

Я нарешті закінчив комікс, залишилося лише зібрати листи, але ніде не можу знайти один малюнок. Один з найголовніших! Мені довелося перерити усю квартиру, але я так і не знайшов його. Ось тоді я згадав того чоловіка, який допоміг мені. Я впевнений, що саме він забрав його, але я не знаю його, не знаю ні його імені, ні де він мешкає, – нічого.

***

30 вересня 1992 року

Я знову їхав зі школи, знову водій мене кличе, знову я йду додому. Удалині я бачу чоловіка, він йде мені назустріч. Це той самий чоловік, який допоміг мені. Я підбіг до нього і запитав, чи не брав він мого малюнку.

Він почав говорити:

• Спочатку я повинен відрекомендуватися! Мене звуть Ендрюс Міллер.

• Дуже приємно, містере Міллер! – сказав я.

• Облиш це, – зауважив він, – клич мене просто Ендрюс.

• Добре, – відповів я.

• В мене своя друкарня, і я шукаю таких талановитих юнаків, як ти!- почав розповідати Ендрюс. – Я узяв твій малюнок, бо він здався мені дуже цікавим та оригінальним

• Дуже дякую! – відповів я, почуваючись ніяково.

• Чи можу я побачити ще кілька твоїх робіт? – запитав він.

Я погодився. Відтак додому ми пішли разом, я познайомив його з мамою та розповів те, що Ендрюс сказав мені.

Спочатку вона подумала, що я жартую, але потім усе зрозуміла.

Ендрюс переглянув усі мої роботи й пішов. Виходячи з дому він сказав: «Я ще повернуся!»

***

2 жовтня 1992 року

Минуло вже два тижні, але Ендрюс так і не повертався. Я вже вирішив, що це був злий жарт, можливо, він передумав щодо моїх робіт, але саме у цю мить пролунав стукіт у двері, я швидко підбіг та відкрив їх. Ендрюс стояв переді мною з посмішкою на обличчі, він сказав мені: «Збирайтеся, ви з мамою їдете зі мною!» Ми не зрозуміли що відбувається, але почали збиратися. Через півгодини ми виїхали до компанії Ендрюса. Пройшло десять хвилин, і вдалині почала виднітися велика та розкішна будівля. Приїхали, і я вийшов із машини й, затамувавши подих, увійшов у приміщення. Воно було велике і розкішне. Для нас з мамою це було щось нереальне. Я був вражений. Після загибелі батька нам було важко зводити кінці з кінцями, тому ми жили скромно, завжди економили.

Нас відвели до нашої кімнати, і Ендрюс сказав, що треба зачекати кілька днів, тоді ми про все дізнаємося.

***

5 жовтня 1992 року

Ми тільки прокинулися, коли працівник компанії зайшов та сказав, що нам треба йти. Його звали Кларк, він був давнім другом Ендрюса й працював у компанії ще з першого дня її заснування. Кларк був дуже доброю і цікавою людиною, він мені одразу сподобався. По дорозі до кабінету Ендрюса Кларк розповів, як допоміг йому відкрити цю компанію. Він сказав, що це була найголовніша мрія Міллера: він хотів допомагати таким, як я, знаходити себе, допомагати розвивати писемні та художні таланти. Саме тому вони й відкрили «Кларюс» – найпродуктивнішу друкарню. Ось ми і у кабінеті Ендрюса, такий великий та просторий, вміщає стільки цікавих та коштовних речей, до яких страшно доторкнутися.

• Я привіз вас сюди, щоб допомогти тобі! – почав говорити Ендрюс. – Ми з Кларком побачили талант у твоїй роботі. А після того, як я побачив інші комікси, в мене не залишилося сумнівів.

Мені стало дуже приємно, я почервонів.

• Ти згоден, щоб ми випустили твій комікс?» – спитав Кларк.

Не вагаючись, я погодився. Ми потиснули один одному руки і почали обговорювати подальші дії.

***

20 жовтня 1992 року

Ми майже закінчили приготування до друку коміксу, залишилося намалювати обкладинку та придумати назву. Над цим я сиджу вже кілька днів, і в мене зовсім не має ідей. Ендрюс дав мені тиждень, а я не знаю, що мені робити.

***

24 жовтня 1992 року

Я нарешті закінчив, не знаю як, але закінчив. Ендрюс схвалив обкладинку і назву. Мама допомогла зібрати комікс за розділами, і ми віддали його Кларку. Той відніс його на друк. Почалася друга фаза – реклама, бо без реклами комікс не буде продаватися. Ендрюс підготував цікаве відео, в якому йшлося про таке: «Нова захоплююча супер героїчна історія, в якій є усе, починаючи зі злодіїв і закінчуючи першим коханням. Це прорив у сфері коміксів, який не залишить вас байдужими! Вийде у продаж 1 грудня! Не пропусти можливість купити його. Ти будеш у захваті». Це був нереальний ролик, я сам був у захваті. Після цього Ендрюс відправив відео на телебачення.

***

1 грудня 1992 року

Ми з мамою вже вдома. Сьогодні день випуску мого коміксу, я дуже нервуюся, хвилююсь, що його не будуть купувати. Ендрюс сказав, що потрібно декілька тижнів, щоб дізнатися відсоток продажу, сказав, щоб я не хвилювався, що комікс буде популярним, що його будуть купувати усі: як дорослі, так і діти.

***

9 грудня 1992 року

Пройшов тиждень, від Ендрюса ні слова. Питаю його: «Ти вже знаєш який відсоток було продано?» На що чую відповідь: «Почекай!», а Кларк зовсім мовчить. Вони не розуміють, що для мене це дуже важливо, що я не знаходжу собі місця. «Добре. Я зачекаю!» – відповідаю я щоразу.

***

12 грудня 1992 року

Через кілька тижнів Новій Рік, я подумав, якщо буду готуватися до свята, то перестану думати про комікс. Мама запропонувала піти до магазину за прикрасами та подарунками. Ми пішли у найближчу крамницю, оскільки я отримав деякий відсоток від майбутніх продаж, я скупив усе, що бачив. Обрав у подарунок мамі запашні парфуми, Кларку блокнот з ручкою, бо він теж любить писати, а Ендрюсу перо та чорнило. Сподіваюсь, їм сподобається.

Коли ми повернулися додому, я одразу почав прикрашати дім, наряджати ялинку, пакувати подарунки.

31 грудня 1992 року

Ендрюс запросив нас з мамою та Кларка до себе на Новий Рік. Тільки тоді я зрозумів, що нічого не знаю про його сім’ю, і чи є вона взагалі.

Вже десята година, ми біля будинку, Ендрюс відчиняє двері і запрошує нас до приміщення. Ми проходимо у вітальню, там сидить жінка. Я не знаю, хто вона, навіть Кларк не знає! Ендрюс відрекомендував нас їй, а потім говорить: «Познайомтеся, це моя дружина Афілія». Ми повідкривали роти та завмерли, ніхто не знав, що у Міллера є дружина, усі вважали, що він вовк-одинак.

Через кілька хвилин ми відійшли від здивування і господар запросив нас до столу. Почали розмовляти, Афілія виявилася дуже цікавою та розумною жінкою, вона повністю відповідала характеру свого чоловіка. Усі сіли до вечері, Афілія подала дуже вишукані й смачні страви. Ми подивилися на годинник, на якому було без однієї хвилини північ, Ендрюс ввімкнув телевізор, президент почав говорити свою довгу промову, потім Кларк відкрив шампанське, розлив його по бокалам, годинник пробив північ, ми випили шампанське і привітали один одного і почали дарувати подарунки. Я роздав ті, які купив напередодні, мені було соромно, що я нічого не купив Афілії, але вона сказала: «Нічого страшного. Ендрюс ніколи про мене не розповідав, тому ти не міг мені щось купити». Я ще раз вибачився. Потім мене привітала мама, вона подарувала мені альбом для малювання і олівці, а Ендрюс і Кларк подарували щоденник для нотатків. Усі були в захваті від отриманого. Ми посиділи ще кілька годин і пішли спати.

***

1 січня 1993 року

Наступив ранок Нового Року. Коли я прокинувся й вийшов до вітальні, всі вже чекали на мене. Ендрюс підскочив та почав говорити: «Метте, у мене є новина для тебе». Мені стало страшно, я захвилювався. «Твій комікс погано продається, від тієї партії, що ми випустили не купили навіть чверті», – сказав він. Моє серце зупинилося, я почав плакати, але тут Ендрюс почав посміхатися: «Він не продавався до Нового Року. Але сьогодні я зателефонував до магазину. Вони продали усі книги! І коментарі дуже гарні, – усім подобається! Вітаю!» – додав Ендрюс. Я не міг перестати плакати, але вже від щастя. Мама підбігла до мене. «Я завжди знала, що ти найкращий!» – сказала вона та обійняла мене. Усі інші підійшли і зробили те саме. «Це найкращий Новий Рік у моєму житті», – сказав я, і усі погодилися.

***

5 січня 1993 року

Ендрюс зателефонував мені:

• Про твій комікс говорить усе місто, усі в захваті», – розповідав він.

• Це навіть більше, ніж те, про що я мріяв», – відповів я.

• Я хочу запропонувати тобі почати роботу над другою частиною, я впевнений вона буде такою же неймовірною. Метте, ти згоден?» – запитав Ендрюс.

Я замислився: Завжди я хотів тільки того, щоб мої історії побачили світ. Я ніколи не хотів бути популярним й багатим, моє життя повністю влаштовувало мене. За допомогою Ендрюса та Кларка моя мрія здійснилася!

Я відповів:

• Ендрюсе, дякую тобі за усе, ти здійснив мою мрію, і я ніколи не перестану займатися творчістю. Але я більше не буду публікуватися, бо моя мрія уже здійснилася, тепер треба дати можливість здійснити мрію іншому.

***

13 травня 2002 року

Минуло багато років, я до цього часу пишу та ділюся творами з Ендрюсом. Він все ще вмовляє мене надрукувати ще один твір, на що я відповідаю: «Мабуть, колись, але не зараз».

Анна КАПЛІНСЬКА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Одеса

The post Мрії здійснюються appeared first on Я - журналіст.

На жаль, дуже часто зрілі люди почувають себе нещасними і знедоленими, навіть якщо мають, на їхню думку, все необхідне. Чому так? Чи не через те, що на самому початку дорослого життя обирають для себе пріоритетом матеріальний достаток, а все решта відкидають? Аж через багато років вони усвідомлюють про такі важливі цінності – любов, спілкування з рідними, повага до своєї релігії тощо. Як приклад: помічали, що бабусі й дідусі частіше навідуються до церкви, ніж їх діти, а час, проведений з онуками, стає для них ну просто раєм?

То який робимо висновок? На мою думку, щастя дорослих полягає саме в дітях, в їх безтурботності, оптимістичному погляді на життя, і звісно ж, милому щебетанні. Можливо, саме через брак часу на дітей батьки не отримують того “живчика”, того “енерджайзера”, щоб жити і РАДІТИ ЖИТТЮ! Ну, а відповідно, літні люди, спілкуючись з онуками, мають силу працювати для них і підкорювати свої особисті Еверести.

Отже, моя порада для дорослих: будьте трішки дітьми! Спілкуйтеся з ними частіше, і тоді не лише отримуватимете наснагу для щоденних справ, а й виховаєте здорове, свідоме покоління, і разом з цим свідому Україну!

Христина ІВАНЦІВ,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Львів

The post Рекомендації для дорослих: як стати щасливими appeared first on Я - журналіст.

Я не раз помічала, що діти набагато щасливіші за дорослих. Останні дивляться на світ скрізь життєвий досвід, сприймають оточуючих як потенційних брехунів та зрадників. Вони бояться показати справжніх себе, будують внутрішні стіни, замикаються у свої думках. Це і відрізняє дітей від дорослих: перші – щирі та відкриті, другі – насторожливі та обережні.

Думаю, діти мають багато чого навчити дорослих: радіти дрібницям, бачити щастя у несподіванках та пригодах, сприймати світ як щось нове, цікаве та незвідане. Частіше посміхатися, дарувати посмішки іншим, щиро радіти за себе та за оточуючих, цінувати кожну мить, жити сьогоденням – чи це не щастя?

Я часто чула, що чим старша людина, тим більше вона потребує для щастя. І повністю з цим згодна. У дитинстві нам було досить батьківської любові, прогулянки на свіжому повітрі та цікавої гри. Дорослі ж убачають щастя у грошах, владі, красивому та розкішному житті.

Діти шукають позитивні моменти у негативних ситуаціях. Така особливість є, мабуть, тільки у них. І це справжнє диво: знаходити хороше серед поганого. Навряд чи у дорослих вийде так само, адже вони звикли концентруватися на проблемах та негативних аспектах життя. Але спробувати варто. Життя стане набагато легше, якщо не дивитися на нього як на низку суцільних проблем та негараздів.

Заздрість – ще одна проблема дорослих, яка заважає їм жити щасливо. Якщо дитині подобається якась іграшка, яка є в друга, вона просто буде просити батьків купити таку саму, але радітиме за друга щиро.

Значний вплив на дорослу людину надає суспільство. Воно робить якісь стандарти, яких треба дотримуватися, дає оцінку діям, але це не правильно. Кожен має свою думку, свої погляди, сам знає, що для нього щастя. Але проблема саме в тому, що люди живуть у цих стандартах, вважають, що так правильно і по-іншому бути не може. Вони залежні від чужої думки.

Думаю, що дорослі стали такими не просто так. Усе в житті залишає відбиток: проблеми в сім`ї, зрада, тяжка хвороба, смерть дорогої людини. Все це впливає на світогляд. Такі проблеми важко забути, але треба навчитися долати перешкоди, щоб бути щасливим. Кожен має на це право.

Катерина ЧЕХ,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Вінницька область

The post Рекомендації дорослим: що варто і чого не варто робити, щоб бути щасливим appeared first on Я - журналіст.

Булінг, або цькування (англ. bullying) – це форма психологічного насильства у вигляді бойкоту, насмішок, глузування, псування особистих речей і часто навіть фізичної розправи. Ця форма насильства широко розповсюджена серед підлітків, які хочуть виділитися серед однолітків. Нагальність вирішення цієї проблеми досить гостро стоїть у багатьох країнах світу. Проте цю ситуацію не можна змінити за один день. Але у цій важливій справі кожен з нас може взяти участь. І, найперше , що потрібно зробити, – зрозуміти її суть.

Дослідження, що були проведені західними вченими, виявили: кожна третя дитина хоча б один раз в житті була жертвою такого насилля. Так  чому ж підлітки стають жертвами насилля і як з цим боротися ?

Причиною булінгу може стати  що завгодно – починаючи з заздрощів  і закінчуючи прагненням самоствердитися. Дитина, прагнучи показати себе лідером і піднятись в очах однолітків, інколи може вдатися до найрадикальніших  дій. Все частіше в Інтернеті  можна побачити відео про шкільні бійки або інші види булінгу, зняті самими дітьми, а відтак, говорити, що це поодинокі випадки і ставати в позу страуса, безвідповідально і безглуздо.

Щодо видів булінгу: їх існує надзвичайно багато, і кожен з них по-своєму небезпечний . Основними ж видами є задирство , регулярні кепкування з різних причин , фізичні приниження , бойкот. Проте, останнім часом набирає обертів один із найнебезпечніших –  так званий кібербулінг. Якщо раніше чутки про когось поширювались лише словесно, то зараз вони поширюються за допомогою соцмереж. В один клік можна поширити новину і про неї дізнаються всі.

Соціальна структура явища теж неоднорідна, так соціологи виділяють такі групи : переслідувачі , або як іх зараз називають булі, жертви та спостерігачі . Спостерігачами нерідко являються друзі або прихильники булів. Найчастіше саме вони поширюють відео та інформацію в соцмережах про новий випадок насильства .

Які ж діти стають переслідувачами, які жертвами, а які спостерігачами ? Переслідувачами стають ті, хто  прагне до влади, ті, хто прагне піднятися  над іншими. Перш за все, в минулому  переслідувачі самі були жертвами булінгу, але змогли вистояти, не зламатися, не скоритися волі сильнішого. Нерідко такі діти ростуть в неповних сім’ях або обмежені в батьківському піклуванні . За допомогою насилля вони показують насамперед собі , що вони на щось здатні. Що ж до жертв , то тут все ясно . Жертвами стають діти, які не можуть за себе постояти .Вони сором’язливі та замкнуті в собі . Вони доволі часто не мають справжніх друзів . Якщо це дівчата,то вони можуть ставати жертвами через свої смаки , стиль в одязі та обмежені матеріальні можливості . Якщо ж це хлопці, то вони можуть бути просто фізично слабшими за інших . Відчуття власного безсилля змушує стати дитину спостерігачем.

Таким чином, проблема булінгу  вимагає серйозного дослідження, комунікації і залучення  усього суспільства до її вирішення. Завдання науковців – дослідити проблему, завдання ЗМІ  – інформувати суспільство з метою упередження розгортання цього явища , бо  “поінформований – означає озброєний”. Більше того, загострювати увагу на конкретних випадках булінгу менш ефективно , ефективніше пояснювати причини і наслідки подібних взаємин,  запрошувати у студії спеціалістів , психологів , соціальних працівників , правоохоронців та людей, що зуміли  протистояти цьому  явищу.

Хочу навести позитивний приклад такої діяльності . Нещодавно була проведена зустріч українських школярів з Ніком Вуйчичем, який розповів про власний досвід подолання булінгу. Але, на превеликий жаль, в нашій державі такі заходи відбуваються надзвичайно рідко, частіше говорять і показують конкретні прояви булінгу, викладені підлітками в соцмережах. А найстрашніше те, що ці випадки тиражують і у ЗМІ, і у соцмережах , але не озвучують покарання , які понесли агресори, чим формують у підлітків відчуття безкарності.

Вирішити цю проблему можливо , але потрібна участь усього суспільства.  Відвідуючи дитячий садок, потім школу, дитина формується  в оточенні різних людей, вона бачить різні  вчинки і різну на них реакцію оточуючих, і це впливає на вибір її власної моделі поведінки. Виховуючи дитину , батьки мають усвідомлювати, що повністю захистити дитину від негативного впливу неможливо . Рано чи пізно, але їхня дитина може опинитися в одній із суспільних груп , тобто стати або агресором , або жертвою  . Головна задача батьків – не тільки  пояснити, що булінг не є найпростішим способом самоствердження з метою піднятися в очах однолітків , а й дати приклади такої моделі поведінки , яка формує власну гідність дитини і повагу до інших людей . Якщо ж дитина стала жертвою, вона не має боятися дати відсіч або звернутися по допомогу до будь-кого більш досвідченого і авторитетного. І такими людьми мають бути насамперед батьки.

Другим за значимістю суспільним інститутом , що має серйозно займатися проблемою булінгу , є освітні заклади, які , на мій погляд , мають широко залучати самих дітей до формування серйозної протидії цьому явищу.  І приклади такої діяльності вже напрацьовані міжнародною спільнотою . В розвинутих країнах діти самі протистоять такому насильству . В школах вішають плакати та вивіски про булінг . Це надзвичайно важливо , адже в підлітковому віці дитина більшість свого часу проводить в школі . І саме там частіше всього трапляються випадки агресії та насильства . Робота ж вчителя полягає не лише у поданні знань , а й у захисті дитини у школі . Вчитель має знайти підхід і порозумітися з учнями . Вони не мають його боятись .

Під час своєї зустрічі Нік Вуйчич провів з присутніми анонімне опитування . Як виявилось , лише 3 % дітей, що були присутні в залі, страждають від регулярного насильства . Це не великий відсоток, що свідчить про те, що булінг в нашій країні не поки що не став розповсюдженим явищем , але де гарантія , що незабаром цей відсоток  не зросте? А тому  явище боулінгу потребує  не лише висвітлення у  статтях, а й конкретних дій . А ще такий малий відсоток може свідчити про те, що діти бояться зізнаватись або ж не надають важливості булінгу, а і одне, і інше – небезпечно.

Отже, що ми можемо зробити вже зараз для вирішення цієї проблеми ? Певні заходи для боротьби з насильством мають проводитись на різних рівнях суспільства – починаючи зі шкіл і завершуючи владними інституціями і організаціями , які займаються формуванням суспільства і розбудовою  нашої країни . Ми можемо скористатися ідеєю про плакати та вивіски. Це не буде зайвим, оскільки скривджений підліток побачить, що ситуація, в якій він опинився, не виняткова, людей хвилює ця проблема, що є небайдужі, які знають про неї, і не виключено, що у нього виникне бажання поговорити про свої почуття. Для цього в кожній школі має бути організований центр допомоги таким дітям на засадах анонімності , адже знаючи , що твоя особиста ситуація може піддатися розголосу, бажання розкриватися і випускати почуття назовні пропадає .Класні керівники мають проводити класні години , де мають  розповідати учням про наявну проблему. Окрім цього, вчитель має проводити індивідуальні бесіди з учнями , бо часто учням легше відкритись вчителю, ніж рідним, проводити батьківські збори і говорити батькам про цю проблему . Батьки доволі часто не знають про те, що їх дитина є жертвою насилля і страждає від цього . Варто наголосити на  регулярності таких заходів, щоб не  склалося враження, що це чергова «показуха» «для галочки», а сама проблема нікого не хвилює . Можливо, тоді у дітей виникне  бажання не тільки  говорити про булінг, а й долучитися до його подолання.

Віталіна ЗАПАРА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ «Острозька академія»,

Житомир.

Джерело фото: https://naurok.com.ua/post/buling-u-shkoli-dopomozhit-ditini-vporatisya-z-postiynim-ckuvannyam

The post Цькування у школі: жорстокість і боягузливість – одного поля ягоди? appeared first on Я - журналіст.

Мені здається, що мої мрії – хмарки, і я  дуже хотіла б, аби вони стали реальністю. Та чи легко це? В якомусь сенсі, це те, чого я  хочу досягнути, це мета, а для когось, можливо, ціль всього життя. На жаль, не завжди втілення мрії залежить від її власника. Дуже важко, коли людина безсила. Та поруч є дуже багато й тих, хто може допомогти.

Наприклад, у маленьких дітей мрії такі, що легко виконати: погратись, з’їсти солодощі, позабавлятись і тому подібне. У підлітків вже більші бажання: бути крутим і модним, мати прихильників, подорожувати, закінчити добре школу та вступити до університету. Батьки не можуть дати всього, чого дитина хоче, але, якщо  вона старатиметься, братиме участь у конкурсах чи змаганнях, олімпіадах, то зможе виграти те, що обов’язково допоможе, а, може, й цілком здійснить мрію.

А от вже сформувати, чого прагнуть дорослі важко, бо вони такі різні. Одні думають про кар’єру, інші – про дітей та рідних або мандри всім світом, або благочинність – усе неможливо перерахувати. Але дорослі, наче чарівники, частіше за всіх перетворюють мрії у реальність, роблячи себе й інших щасливими однаково, але з різних причин.

Наш світ безмежно великий, на якому живе безліч людей, неймовірно багато мрій. Не кожна мрія може здійснитися, але кожен з нас може зробити так, аби, хоч і маленька, але дуже заповітна чиясь «хмаринка» була не лише в думках. Давайте зробимо світ щасливіше – допомагаймо один одному в досягненні  чогось заповітного – мрії!

Софія ШЕПЕЛЄВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Донецька область

Джерело фото: https://www.live-and-learn.ru/catalog/article/vera-v-sebya/

The post Чи легко здійснювати мрії? appeared first on Я - журналіст.

Цей вислів означає, що не потрібно чекати, коли вже настане кращий час, потрібно самому не сидіти, а діяти для того, щоб він настав.

Говорять, що діти – наше майбутнє. Світ поступово змінюється з кожним прийдешнім поколінням. Мабуть, кожен із нас неодноразово задумувався над питанням: що з нами буде через кілька років? І на це питання є відповідь. Адже наше майбутнє залежить лише від нас самих, лише ми здатні його змінювати.

На мою думку, людина власноруч може змінити свою долю тоді, коли вона вперто і наполегливо працює передусім над собою, бо тільки сильна і незалежна особистість може кардинально змінити власне життя. 

Народне прислів’я  стверджує: ” Кожна людина коваль свого щастя”. Із цією думкою важко не погодитись, адже це ми – творці саме того майбутнього, в якому житимемо, в якому житимусь наші нащадки, і якщо воно похмуре, то у цьому наша вина.

Сьогодні наше суспільство переживає нелегкий час змін. Ми повинні пам’ятати, що не можна нехтувати своїм єдиним і таким коротким життям. Все в наших руках. Сьогодні для нас немає нічого неможливого. Головне – вірити у світле майбутнє та бути готовим наполегливо працювати для цього.

На цей світ всі приходять рівними, проте своє майбутнє кожен будує сам. У світі існує безліч прикладів, коли завдяки своїй плідній праці, бажанню й таланту , люди досягли неймовірних висот.

Розповідаючи про успіх та майбутнє, не може не згадати відомого українського філософа Григорія Сковороду. Він усе життя мандрував у пошуках розуміння людського життя. Філософ був упевнений, що ніякі статки , матеріальні блага чи розкіш не зможуть зробити людину достатньо щасливою. Сковорода присвятив своє життя тому, щоб пізнавати самого себе та доносити людям справжню сутність життя. Я цілком згодні зі словами українського філософа :” Щасливий, кому вдалося знайти щасливе життя, але щасливіший, хто вміє користуватися ним”.

Тож, нам під силу змінити наше життя на краще, достатньо лиш захотіти. Кожен з нас – творець власного щастя. Наше пізніше життя залежить від наших дій сьогодні. І завжди слід пам’ятати , що наше майбутнє в наших руках, тож головне – не опускати їх.

Богдана ВОВЧЕНКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Київська область.

Читайте також:

10-річна дівчинка про свою поведінку в соцмережах: “Вигадую собі вік, місце проживання, клас”

5 книг, які я пораджу прочитати молодшій сестрі чи брату

Навіщо вивчати власну історію?

The post Наше майбутнє – в наших руках appeared first on Я - журналіст.

…Життя сучасної людини неможливе без використання медіа. Інтернет – це глобальна мережа, яка всілякими засобами намагається заволодіти людським розумом: здається, ми перетворюємося на обчислювальну техніку, модернізовані смартфони, потужні двигуни… Можна побачити, що сьогодні люди витрачають величезну кількість свого часу, сидячи в Інтернеті. Безумовно, у кожному роді занять існують як позитивні, так і негативні сторони. То ж спробую виділити всі «за» Інтернету: великий потік інформації, багато розваг, необхідні пропозиції товарів, вивчення мов, заробіток, перегляд фільмів, читання книжок. Всього просто не злічити! Але головна, на мою думку, особливість полягає в спілкуванні. Існує безліч програм, такі як Skype, ICQ, Viber, Messenger, за допомогою яких можна розвивати свої здібності, знайомитися з людьми, шукати однодумців. Зараз напрочуд актуально спілкуватися за допомогою соцмереж. У такій структурі створюється власна сторінка з розміщеними фотографіями, записами, повідомленнями. Кожна друга людина вміє користуватись соціальними мережами. Їх популярність зростає.

Що я можу сказати про себе? З моменту моєї реєстрації на Фейсбуці пройшло три роки. З кожним днем все менше і менше ним користуюся. Скоріш за все, це пов’язано з тим, що більшість мого часу витрачається на навчання, але я розумію, що вплив соцмереж на людину величезний та певною мірою небезпечний. Якщо поринув – то надовго. Це чорна засмоктуюча діра, опиняючись в якій, губишся серед стрімкого потоку інформації. З мого досвіду: я переглядаю новини годину, заходжу в різні групи, додаю собі записи, аналізую пости, але майже нічого не запам’ятовую. Серйозно! Скільки разів за це себе карала! Можна було б почитати книгу, послухати музику, прогулятися в парку з братиком. Але цей час я провела, читаючи інформацію, зовсім мені не потрібну. Можна стверджувати, що мережа стала вже невід’ємною частиною буденності. Підлітки, дорослі не уявляють свого існування без цього.

Часто я заходжу на сторінки дітей молодшого шкільного віку. І бачу, що інформація, яку вони переглядають, не відповідає їхньому психологічному розвитку. Чому ж так? зацікавилася цим питанням. Єдиним правильним рішенням, на мою думку, було взяти інтерв’ю в дитини молодшого віку. Звичайно, можна поринути в океан власних міркувань, але що може бути кращим розповіді зі свіжих вуст? То ж я завітала до молодшого корпусу гімназії, в якій учусь.

Була перерва. Я йшла коридором, на мене дивилися зацікавлені оченята. Навколо панував гомін жвавих бджіл, які тільки-но почали збирати нектар знань! Але увагу привернула купка дівчат. Малі стояли дуже близько одна до одної. Я підійшла до них і зрозуміла – вони не спілкуються. Усі дивляться на екран телефону. Мене навіть спочатку не помітили! Я звернулася до учениці, у телефон якої заглядали дівчата. Аліна, дитина десяти років, спочатку і не зрозуміла, що я хочу дізнатися, але потім ми розговорилися.

Я: Як часто користуєшся Інтернетом?

Аліна: Кожного дня. Це вже моя звичка.

Я: Скільки часу витрачаєш на Інтернет?

Аліна: Навіть не знаю… Десь чотири години на день.

Я:(здивовано) А батьки тебе не сварять за це?

Аліна: Та ні. Раніше читали мені нотації з приводу мого «захоплення», а зараз припинили. Теж, мабуть, звикли.

Я: Як тобі здається, витрачений в Інтернеті час біжить швидше, аніж реальний, чи повільніше?

Аліна: Швидше і, звичайно, набагато цікавіше!!!

Я: Користуєшся соцмережами?

Аліна: Так. Фейсбуком, Інстаграмом.

Я: Як ти вважаєш, взаєморозуміння простіше досягти в он–лайн чи реальному спілкуванні? Чому?

Аліна: В он–лайн. Можна писати, що заманеться… Я взагалі викладаю несправжню інформацію. Вигадую собі вік, місце проживання, клас. Маєш чудову можливість стати дорослішою – вперед!

Я: Чому ти користуєшся соцмережами?

Аліна: Це весело. Гарно проводжу свій час.

Я: А тебе не збентежує те, що в новинах соцмереж дуже часто з^,являється інформація або фото не для дитячих очей?

Аліна: Зовсім ні. Що тут дивовижного? Це абсолютно нормально.

Я: А чи існують у твоїй сім’ї правила користуванням Інтернетом? На кого вони розповсюджуються?

Аліна: Можу весь вечір спілкуватися з однокласниками, грати в ігри. Мені ніхто не заважає!

Я: І останнє запитання: чим подобається тобі Інтернет взагалі?

Аліна: Я маю змогу хоча б на деякий час подорослішати: самостійно коментувати та оприлюднювати пости.

Я: Дякую тобі, Алінко, за бесіду. Я дізналася потрібне.

Аліна: Нема за що! Я побігла на урок. Бувай!

Після нашої розмови я деякий час роздумувала: між нами невелика різниця у віці (декілька років), але, коли я була, як Аліна, батьки взагалі забороняли мені сидіти за комп’ютером. Я зазвичай гралась ляльками, увесь день бігала з подружками, та думок про Інтернет зовсім не було! Зараз діти – частина глобального простору. Життя змінилося! Дівчинка сказала, що їй цікавіше проводити свій вільний час в Інтернеті. Тобто реальність опинилася на занедбаному шляху? Це головна проблема. Живучи віртуальністю, ти не позбавлений реалій. Як боляче буває тому, хто не здатний, не звик вирішувати свої нагальні питання. Справжні буденні події сприймаються для дитини незвично. Настільки потужним є вплив соцмереж на психологію людини і, перш за все, дитини, бо в ній тільки–но починає формуватися особистість, і тут така плутанина. Мережі істотно спотворюють розуміння дітей щодо правил поведінки. У глобальній системі зникає обличчя й індивідуальність, можна дати волю словам і вчинкам. Але варто лише вийти з неосяжного інформаційного поля, як все зникає. Ти сам на сам із людьми: дивишся їм в очі, а не на екран; чуєш їх голос, а не читаєш повідомлення; збираєшся зі своїми думками, а не губишся в Інтернетному просторі. Ти – в реальності…

Треба усвідомити: ніщо не зможе замінити людям живого спілкування. Оточуючий світ – це не соціальні мережі, в яких можна легко загубитися. Це те місце, в якому всі діти повинні розвиватися, пізнаючи нові сторінки реальності.

Анастасія СІВАК, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, Дніпропетровська область

Читайте також:

Соцмережі: “модно” – не завжди доречно

Соціальні мережі для журналістів: можливості та загрози [ВІДЕО]

Сім речей, які варто робити журналістові у Фейсбуці

The post 10-річна дівчинка про свою поведінку в соцмережах: “Вигадую собі вік, місце проживання, клас” appeared first on Я - журналіст.