Після закінчення школи мріяла стати журналістом, але перевагу надала ще одній мрії – бути поруч з людиною, яку дуже кохала. Це – мій дідусь Міша. Правда, я його ніколи не бачив, бо ми розминулись у часі на один рік (його не стало майже за рік до мого народження).

Валя у 1981 році заочно закінчила Кам’янець-Подільський педінститут. Вона навчалась і працювала піонервожатою в сільській школі, далеко від дому. Потім працювала в смт. Дунаєвецькій школі вчителькою української мови та літератури. Пізніше – методистом районного відділу освіти.

Друкувалась в багатьох літературних альманахах та у районній газеті «Дунаєвецький вісник».

Школа універсального журналіста запрошує на навчання учнів 9-11 класів з усієї України

Усе її життя – це дивовижна історія, насичена різними подіями.

Валентина Богданівна Байталюк виступає у Національній спілці журналістів України під час нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”

У своїй першій збірці «На околиці літа» бабуся пише:

Життя – це подолання перешкод…

Біжиш вперед по чорно-білій смузі,

Розгадуєш життя таємний код…

А спокій маревом на виднокрузі.

Через багато років здійснила свою мрію – стала журналістом, редактором районної газети. Це, як вона казала, було для неї самої несподіванкою. Її друзі казали, що це дід Міша, її чоловік, з небес повернув її мрію, якою пожертвувала заради кохання до нього.

Моя бабуся часто любить їздити у с. Вихрівку. Там залишилась хата (правда, зруйнована), де ще донедавна можна було побачити гачок від її колиски. А ще цю хату збудував своїми руками бабусин дід Станіслав, якого разом з його батьком розстріляли за сталінського режиму у 1937 році в м. Кам’янець-Подільський. Але про це дізнались рідні значно пізніше. Коли Валя навчалась у школі, вона під диктовку своєї бабусі Наді писала багато листів у різні куточки країни, шукаючи бабусиного чоловіка, але то все було марно. Лише у 1989 році репресовані були посмертно реабілітовані. Про ці страшні події Валя розповіла у документальній повісті «Цвіте терен».

Валентина Байталюк – член Національної спілки журналістів України, об’єднує місцевих поетів і творчих людей у літературно-мистецьке об’єднання «Сонях».

Але найважливіше, що вона для мене – просто друг і порадник. Ми з нею разом і на риболовлі, і на природі, і на різних літературних конкурсах та творчих вечорах. А про це можна розповідати дуже багато…

Тому я щиро дякую бабусі!

Олександр ПОГИНАЙКО,

лауреат Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

м.Дунаївці, Хмельницька обл.

The post Бабуся – мій друг і порадник appeared first on Я - журналіст.

Похилі люди часто розповідають одні й ті ж історії по багато разів. Можливо, це питання не лише старечої пам’яті? Бабуся Люба закінчила лише 4 класи, коли розпочалася війна, що поставила крапку в здобутті освіти. Завжди і кожному моя старенька оповідає одне й те ж, що була відмінницею у школі. Вчителі її любили, запрошували співати на різних заходах, бо дитиною вона мала гарний голос. Бабуся завжди акцентує на тому, що її портрет висів на дошці пошани.

Усе це я чула безліч разів за своє життя, але чомусь, лише цими днями прочитала між рядків те, що вкотре почула.

Не можу згадати, якусь яскраву історію з її молодості чи старших років, бо більшість з того, чим вона ділилася про свою юність, пов’язане зі страхіттями війни й голоду. А її зрілі роки були присвячені сімейним клопотам, домашньому господарству та проблемам тогочасного виживання, тобто нічого унікального, – стандартна історія жінки тих часів. І ось мені думається, а що як той портрет на шкільній дошці пошани – це найяскравіший і найтепліший спогад з її життя? Може, оглядаючись назад, дев’яностолітня людина бачить найбільше світло у тому, що для нас, кар’єристів 21 століття, здається мізерним?

Я запитала свою бабусю, ким їй тоді у дитинстві, хотілося стати, яким уявляла вона своє майбутнє. І знаєте, що? Вона мріяла стати вчителькою, хотіла навчати діток і бути схожою на Ніну Матвіївну, ту жінку, яка у молодших класах навчала її саму.

Лише один день бабуся відучилася у 5 класі після літніх канікул. На другий день після початку навчання десь у селі біля її школи впала бомба, від якої в навчальній будівлі повилітали вікна й двері. Більше до навчання бабуся ніколи не повернулася. Ось така історія.

Ми сьогодні маємо стільки можливостей для самореалізації, наші недалекі предки і мріяти про таке не могли. Та дико, що сьогодні, у 21 столітті ми живемо у стані війни. Це інша війна, не кожен думає, що має стосунок до того, що відбувається, не всі рівномірно відчувають цю боротьбу і її наслідки. Але, хтозна, що трапиться з нами завтра? Хай не доведеться дітям цього покоління зазнати того, що пронесла протягом життя не лише моя бабуся.

Війна – річ масштабна, яка породжує очевидні зміни в житті як непримітного середньостатистичного громадянина, так і ще ненароджених поколінь. Можливо, ми не можемо достатньо сильною мірою впливати на справи глобально-політичні. Але замисліться – є чимале коло, в межах якого кожен з нас може лишати власний слід, сильний і яскравий. Чому б не зосередитися на тому, що нам підвладне, почавши з маленьких кроків, що приведуть до великих змін?

Юлія ОДИНЕЦЬ, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учасниця Зразкового художнього колективу “Гурток “Юний журналіст”  Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді

Читайте також:

Дякую батькам за все

“Мама, ти – космос!”: хлопець зворушливо освідчується мамі в коханні

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

The post Дякую бабусі: світло з прожитого життя appeared first on Я - журналіст.