Обережно: текст містить елементи боді-горору та описи, що можуть викликати фізіологічний дискомфорт.
Цей сміх народжується не ззовні, а в основі мого черепа, проростаючи крізь м’язи липкою грибницею. Я бачу, як плавляться їхні обличчя: широкі посмішки оголюють вологі рожеві ясна, а погляди прошивають душу наскрізь, до однієї тонкої ниточки. Серце пропускає удар. Вони насміхаються.
Це не радість… це хрипке, захлюпуюче рохкання. Я чую, як у глибинах їхніх глоток булькає щось тваринне, від чого плечі здригаються в судомах. Здається, ніби сире гниле м’ясо ляскає об холодну плитку. З кутиків ротів тягнеться слина, а повітря отруює важкий запах хліва й поту. Вони рохкають ритмічно, натужно, виштовхуючи з себе щось роздуте, і ця вібрація віддає болем у моїх зубах.
Вдих. Перехожі лишаються байдужими, їхні обличчя незмінні. Моя невдача нікого не торкнулася. Це лише мої страхи…
Дарина Савонік, випускниця Школи універсального журналіста