Хвилина мовчання перервала мій поспіх за крок до 33-го корпусу Львівської політехніки. Поруч — Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, і тут щодня доводиться стишувати ходу. Зізнатися чесно, я не знаю, як звати Героя чи одразу кількох Воїнів, з якими Львів прощатиметься сьогодні. Але в цю мить у моїй голові почергово й розмірено, мов секунда за секундою, вистукують імена, яких уже не забути. Назар Ділета. Роман Голуб. Василь Шкварок. Ігор Скубяк. Мар’ян Орищук. Ірина Цибух…
Заходжу в аудиторію з думкою: тут сиділа Іра. Перш ніж стати Героєм, парамедикинею батальйону “Госпітальєри”, Іра формувалася тут. Не просто “десь у цьому університеті”, а саме тут. У цій аудиторії. За цими партами. Щоразу я вдивляюся у ці густі ряди й ніби намагаюсь вгадати її місце. Напевно, сиділа тут, біля стіни, на яку завжди можна спертися після важкого заняття. А можливо, ось там, біля вікна, де сонце припікає в голову. Ловлю себе на думці, що вона кілька років тому тут, мабуть, також очікувала закінчення пари, швиденько кидала сумку на плече, прощаючись з подругами. Можливо, також, як і я, спізнювалася на тролейбус додому. Але точно встигала жити.
Якось на перерві я підійшла до викладачки і запитала: “Ви її пам’ятаєте? Якою була Ірина Цибух?”.
— Звісно! — на диво, анітрохи не заскочена запитанням не “в тему”, почала свою розповідь Ірина Миколаївна Мудра, — Іра Цибух вибирала останні парти в аудиторії, але завжди була активною на парах, не боялася висловлювати свою думку…
Цікава деталь, подумалося мені: останні парти — і перший голос. Ніби дистанція від дошки дозволяла бачити ширше і мислити масштабніше. І ось вже уявляю, як з останнього ряду піднімається рука. Як звучить впевнений голос, без остраху бути “не такою”.
Я сиджу тепер там, де могла сидіти вона — страшно подумати, яка відповідальність… Слухаю ті самі лекції, ті самі теми, ті самі глибоко задумливі паузи в мовленні викладачів привертають і мою увагу. Здається, між нами виникає дивний зв’язок — не будучи навіть знайомими… Нас з Ірою формували ті самі люди. Студентами ми зростали на їх мудрості — порадах тих же викладачів. На жаль, наші з Іриною студентські шляхи не перетнулися. Але вони паралельні, мов лінії в зошиті.
Цікаво, чи змогла б я подружитись з Іриною? Думаю про це, дивлячись на порожні парти після занять. Якби я була на кілька років старша, ми б вчилися на одному курсі. Можливо, ми сперечалися б, чи піти сьогодні на першу пару? Можливо, не завжди погоджувалися одна з одною? А, може, знайшли б спільну мову на ґрунті життєвих цінностей? Викладачі говорять, що Іра не боялася висловлювати свої переконання. Дружба з нею точно була б вимогливою — змушувала б рости, не відкладати на потім, не проходити повз… Думаю, ми обоє не змогли б змовчати, коли, “гордо пишаючись”, як писав Франко, “велегласно брехня гомонить”. Гадаю, характерна обом впертість казати правду зблизила би нас у студентські роки.
Думки про Ірину Цибух не давали мені спокою: одного дня я поцікавилась про неї ще раз. Мар’яна Олегівна Кіца згадувала про Іру як про студентку, яка ніколи не писала “для галочки”. “Її роботи завжди були наповнені сенсом, — розповіла викладачка. — Виконані сумлінно і розважливо, а не формалізовано, вони привертали до себе особливу увагу”. За словами Мар’яни Олегівни, для будь-якого викладача це найбільша радість — бачити, як студент не просто виконує вимогу, а проживає тему.
Ще до війни Ірина уже була воїном. Її фронт — це правда. Розумна, мудра і справедлива… Чи могла б вона вибрати якийсь інший, аніж журналістський фах? Чесність, об’єктивність, правда — для Ірини Цибух це були не теоретичні поняття, визначення яким потрібно дати на іспиті з журналістики. Це були її життєві принципи. Тому вона часто поверталася до аудиторій — тут у Політехніці й загалом до студентів і навіть дітей — щиро говорити про те, як важливо говорити правду…
Викладачка журналістики з Франкового університету Наталія Олегівна Войтович згадувала Ірину як людину, якій боліла несправедливість, особливо коли йшлося про дітей. Вона хвилювалася, якими вони виростуть, у якій країні житимуть. Саме тому, каже, Ірина їздила у віддалені села й міста, розвивала медіацентри, навчала дітей журналістики, стала співавторкою “Порадника юним журналістам”. Чи могла би подумати я, абітурієнткою завантаживши його якось з мережі, чиє слово звідти промовляє до мене?
Проєкти, гранти, лекції, поїздки на Схід України — Іра жила в постійному русі. Пані Наталія згадує, як на запитання “Навіщо ти їдеш туди? Для чого тобі це?”, вона відповідала прямо: “Якщо не я, то хто?”. Про війну дівчина говорила своїй викладачці Ірині Мудрій твердо: “Там я потрібніша зараз. А коли переможемо — повернуся до журналістики, бо боротьбу словом теж потрібно продовжувати”. У цих фразах немає героїзації. Тут тільки чесний вибір, який не кожен здатен сприймати. Я думаю: якби мені випала нагода потоваришувати з Ірою, я б надзвичайно пишалася такою подругою, навіть якщо моє серце тремтіло б від усвідомлення її вибору.
Мало хто знає, що Ірина Цибух — ідейна натхненниця ініціативи “Вшануй”, щоденної “хвилини мовчання”. Впевнана, інші її заслуги розкриватиме для нас час. Відтак — біографії, книги, пам’ятні таблиці (до речі, днями, таку відкрили у рідній школі Ірини — СЗШ №91 Львова), пам’ятники… Символом пам’яті про Ірину Цибух, особливим для мене, є її студентський маршрут: я йду університетом, сідаю за її парту, слухаю викладачів — і розумію, що пам’ять живе не в пам’ятниках. Вона найперше у кроках, які ми повторюємо. У місцях, які заповнюємо і якими наповнюємося. У словах, які наважуємося мовити, і які здатні нас піднімати.
…Іра сиділа на останніх партах. Але тепер вона — у першому ряду моєї пам’яті.
Вікторія СОРОВЕЦЬКА,
переможниця XVI всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
студентка Національного університету “Львівська політехніка”