Здавалося б , капеланство має багатовікову історію, але й досі не всі навіть чули слово «капелан». Тому спочатку коротенька довідка.
Слово «капелан» походить від латинського capellanus ( священик), яке пов’язане зі словом «капела» або «каплиця». У XV столітті жив Мартин Турський, який, рятуючи бідну людину від холоду, відрізав полу свого військового плаща – капи. Згодом у війську створили похідний храм, що називався капелою і, відповідно, священика, який служив у капелі, назвали капелан. У наш час душпастиря, який здійснює опіку над певною спільнотою вірян, в основному військових, також називають капеланом. В Україні капеланство ще, можна сказати, зовсім юне. Закон України « Про службу військового капеланства» від 04.05.2022 року гласить, що душпастирська опіка є головним напрямком військової капеланської діяльності, спрямованої на забезпечення релігійної, етичної, моральної, духовної підтримки та сприяння формуванню особистісної стійкості і належного духовного стану особового складу. Капелан в Україні має мати військову, духовну підготовку, володіти вмінням надати первинну медичну та психологічну допомогу, але не має права володіння зброєю. Для цього є помічник капелана, як правило, звичайний військовослужбовець, який має зброю і, радше, є охоронцем військового священника.
Розмова, яку пропоную вашій увазі, деякі наші уявлення про роль капелана змінює. Бо моя героїня – громадянка Словаччини і вірна римо-католицької церкви, Катаріна Паєрська – маючи різні відповідні дозволи від української сторони і благословення від священника запорізько-харківської дієцезії Павла Гончарука, насправді не є капеланом в офіційному розумінні. Найперше, тому, що в римо-католицькій вірі хоч жінка і бере активну участь у парафіяльному житті, не може бути священником. Можна було б вважати пані Катаріну помічником , але вона не носить зброї, її називають волонтером, але вона не тільки доставляє в зону бойових дій продукти, ліки, одяг, різні будівельні матеріали, медичні інструменти, а й лікує душу й при потребі – тіло. За плечима медичний бакалаврат і 5 семестрів психології, а ще просто величезний практичний досвід. Ті, кому вона допомагає словом і ділом, з щирою приязню кажуть про неї: «наша капеланша».
… Пані Катаріна спочатку розповідає про себе так, ніби просто переповідає офіційну біографію, та, коли доходить до практичних спогадів, її обличчя поперемінно відображає найрізноманітніші емоції. І справді, те, що їй довелося побачити і пережити в перші роки свого волонтерства на теренах України, викликає подив, повагу, інколи жах, а подеколи сміх.
Молода жінка з Братислави добре знає, що таке людяність, взаємоповага і підтримка, піклування про тих, хто потребує допомоги, у великій родині без всього цього ніяк! В сім’ї Паєрських дітей восьмеро. Крім Катаріни ще четверо дівчат і троє хлопців. Двоє з них – священники. То ж у 2007-му благословення на християнську форму порятунку і допомоги жителям сусідньої держави представниця «Карітасу» (“Милосердна Любов») – міжнародної мережі благодійних організацій, заснованих католицькою церквою, сприйняла з радістю. Контингент в Україні їй попався непростий – роми. У Словаччині їх немало і Катаріна мала поняття, що її очікує. Не секрет, що ця група населення завдає немало головного болю урядам країн, де є значні ромські діаспори. Не виняток і Україна.
-Я дуже «підтягнула» свої практичні знання з медицини,- сміється моя співрозмовниця. У таборі можна попрактикуватися у лікуванні всіх хвороб, про які тільки йде мова у Вікіпедії, не кажучи вже про вагітності у 14-річному віці, приймання пологів, намагання прищепити якісь навички порядку, чистоти. Хоча, є й багато протилежних прикладів. Тільки неможливо зрозуміти, чому у цих людей такі різні погляди на життя. Хіба у бруді жити краще?- ставить риторичне запитання Катаріна, на яке у мене також немає відповіді.
Лютий 2022 року змінив напрямок діяльності Катаріни.
-Ми почали з “кордону сліз”, каже жінка і, побачивши, що я не зовсім зрозуміла, пояснює. – З тих, перших днів повномасштабного нападу на Україну, кордон, на який я завжди їхала з радістю, щоб побачити рідних , я саме так почала називати місце перетину кордону. Ті лютневі дні 2022-го були дуже холодні, дув пронизливий вітер, залітав сніг, а величезна черга, в основному з жінок з дітьми, старших людей, все зростала і зростала. Здавалося щосекунди під’їжджав якийсь автобус чи машина і все нові перелякані, заплакані люди долучалися до тих, хто стояв вже годинами, не маючи можливості сісти, зігрітися, хто враз втратив домівку, їхав у безвість: головне, щоб там не було того страшного виття снарядів і бомб… Плакали діти, гірко ридали жінки, інколи лунали прокляття. Найперше усі потребували тепла, якихось слів підтримки, надії. Спочатку ми з «Карітасу» повезли гарячий чай, каву. Хтось з нас щось пік, хтось купляв хліб. Потім везли вже просто кип’яток, ліки, якісь теплі речі, бо люди були, хто в чому – не всі мали зібрані дорожні сумки. Нам було ніколи спати, бо все більше людей потребували допомоги. Ми одягли спеціальні жилети, щоб здалеку було видно, що тут можна бодай зігрітися чаєм… Здавалося, що хмари, які низько висіли над натовпом, такі непривітні тому, що вбирали в себе той колективний біль, розпач, страх і сльози. Я вже бачила всяке, але… Просто опускалися руки від розуміння того, що нас мало, що зігріти всю цю масу людей неможливо. Але, на щастя, українці таки неймовірні. Вони, звичайні мешканці прикордоння, також несли випічку, гарячу воду, теплі речі.
Пізніше пані Катаріна, як і її колеги з «Карітасу» почала возити допомогу на фронт, туди, де йдуть бої. Свій «бусик» вона, як правило, вантажить у Словаччині, у Мукачеві інколи трішки відпочиває, а потім далі, туди, де чекають, де за ці роки вже набула чимало друзів… Історії, які вона розповідає, насправді можуть стати обвинувальними актами для підтвердження злочинів, які чинили і чинять на українській землі росіяни. Ми, дізнаючись про подібне з преси, не можемо втримати сліз і проклять нелюдам, а пані Катаріна вислуховує живі розповіді про те, як ґвалтували жінок на очах у дітей чи чоловіка, чи дитя на очах у матері, як потім усіх розстрілювали, як хоронили рідних прямо на подвір’ї…
-Інколи я плачу разом з цими людьми, інколи стискаю зуби, щоб втриматись, бо до цих зболених, зневірених, спустошених людей, я приходжу з Богом. Якщо нема на кого сподіватись, людина навертається до Бога і намагається порадитись з ним, полегшити душевний тягар, виплакатись…
– Але людина не може осягнути ту жахливу дійсність, ті злочини, які чиняться на нашій землі і не проклинати, не вимагати кари на голови вбивцям, – не втримуюсь від репліки. Що такого можна сказати , щоб відігріти такі зранені душі потерпілих?
– Інколи справді не вистачає слів, тоді я просто обнімаю і плачу разом з ними. Я кажу, що Бог бачить сльози і несправедливість, усі ті злочини і рано чи пізно він винесе присуд. Головне, щоб ця концентрована ненависть, яку ворог викликає в українців, не отруїла життя наступних поколінь.
На моє невимовлене запитання, співрозмовниця згадує малого хлопчика, який був свідком приниження своєї мами і чув, як вона про це розповідала. Він тихенько сидів у куточку понівеченої кімнати і раптом схопився на ноги з криком: « Я виросту і всіх їх уб’ю!»
-Маленька дитина не має про це думати! Я ще й ще переконую: «Бог вас любить! Суд Божий невідворотній , він всіх покарає по заслузі!» Якщо всі мріятимуть про помсту, війна ніколи не закінчиться, люди мусять це зрозуміти. Але, ви праві, я звичайна людина, жінка, яка не байдужа до людського горя, біди. І інколи після таких розмов, я якийсь час тримаюсь, втішаю, заспокоюю, а коли вже сяду в автомобіль і від’їду кудись подалі, гальмую, виходжу і здіймаючи руки до неба кричу, кричу на всю силу своїх легень: « Боже, чому, чому???».
-Ви кричите на Бога?»
– Кричу! Я не сварю його, а хочу, щоб почув, вислухав мене, а через мене усіх постраждалих. Коли біль переповнює серце і воно розривається на шматочки, питаю Бога: “Чому? Скільки ще ? Я знаю, це таємниця, чому стільки болю терплять невинні діти, старенькі безпомічні люди”. Я не можу вимагати пояснень, але я розповідаю йому про побачене і почуте і щиро вірю, я знаю, що добро все одно переможе, бо Бог – то добро!
– Кажуть, що в окопах немає атеїстів, та й, судячи з вашої розповіді, мешканці тих територій також усі віруючі?
– Сказати, що всі віруючі неправильно, бо серед них є люди, які не знали молитви, не ходили до храму у мирний час, але вони і не є атеїстами, бо, якщо вони навіть проклинають Бога, це означає, що вірять у його існування.
– Заповіді Божі гласять : « Не убий!», «Полюби ближнього…» А війна – це вбивства, це ненависть до ворога, який плюндрує твою землю, вбиває, ґвалтує, нищить будинки… Як дотриматися тих заповідей?
– Про це там, де бої, де лінія оборони України, такі розмови також нерідко ведуться. Але ми не кликали ворога, він прийшов сам, приніс горе і біду у домівки, душі, серця, у нашу країну, ми маємо право захищатися і не любити того, хто приніс війну. ( Не дивуйтесь, що я кажу нашу країну, каже пані Катаріна. Я дуже швидко прив’язуюсь до місць, до людей. Я люблю моє Мукачево, до речі, якраз перебувала в Словаччині, коли тут сталося враження заводу і була розлючена, бо це – МОЄ місто, мене тут чекають, я люблю Харків, де у нас остання ночівля перед передовою, я люблю людей з якими мене знайомить доля).
І моя співрозмовниця згадує й ті хвилини, коли радіє за людей з Топольного, Ірпіня, Покровська, інших міст, де не раз побувала за ці роки, де її чекають.
– У Топольному колись було 40 будинків, зараз – 4. А може й жодного. Ворог нищить будівлю, а люди відновлюють, вони ремонтують, білять. Вони вірять, що настане мир, що Україна переможе. Влітку 2025- го я повезла їм будівельні матеріали, а двоє моїх братів, які того разу поїхали зі мною, повністю відновили електропостачання. І люди живуть. Правда, нема води, але ми завжди привозимо і вони знають, де можна її набрати.
Я не можу осягнути розумом тих сил, тої жаги до життя, які притаманні тим людям. Там кожна наступна мить може стати останньою, а вони обирають колір стін…
Ми якийсь час спілкувалися з однією дуже життєрадісною жінкою- Оксаною, а потім телефон замовк – пряме попадання… Там не люблять ховатися у підвалах, кажуть, а хто знатиме, що ми там?! Дуже сумно, коли їдеш до когось конкретного, уже добре знайомого, а бачиш ворота, підперті якоюсь дошкою або палицею.
На моє німе запитання пані Катаріна пояснює, що інколи вже нема будинку – руїни, але хтось все таки там живе, чи в сарайчику чи в тому ж підвалі, то ворота відкриті. Якщо ж підперті – живих нема нікого.
-Молода, красива жінка, – не можу втриматись від запитання,- ризикуєте життям, ви не боїтеся смерті?
– Мене часто про це запитують. Все в руках Божих! Чого я боюся, то це – не встигнути, мушу привезти все, що обіцяла, вивантажити. Померти в ділі легше, ніж від страху у підвалі.
Пані Катаріна часто обнімає тих, кого прагне втішити, підтримати, її серце болить, коли вона не може допомогти, бо, каже, що любов, якщо вона щира, болить. Неймовірна жінка, словачка, мукачівка, харків’янка, вона – людина світу, яка тими невидимими ниточками щирої любові до людей огортає всіх, хто зустрічається на її доброчинному шляху і я не можу втриматись від зовсім не притаманного мені кроку: «Каті, можна я вас обніму?». І ми обнімаємось і я, відвернувшись, непомітно витираю підступну сльозу і подумки від душі бажаю їй щасливої дороги. Дороги туди, де бої, де дуже страшно, але де продовжують жити люди, де її чекають, де їй вірять, де її душевна сила , її слово, її світло служать розрадою, тим промінцем, який підтримує віру, надію в те, що війна ось-ось закінчиться і настане мир.
Тримайтесь капелане, повертайтесь, Катаріно!
Ядвіга БАЛОГА,
керівниця гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,
заслужена журналістка України