Все відцвітає, і жовкне, і гине,
Вітром розноситься, ніби сміття…
Тільки родина як вічна зернина
На невмирущому полі життя.
Вадим Крищенко
«Доброго ранку, ви як?» ― починається ранок у родинній групі в одному з месенджерів. Швидко беру телефон у руки й починаю набирати коротке повідомлення, щоб розповісти, що в нас все добре, що ніч, на диво, минула тихо й без тривог, хоча це буває дуже рідко. Раніше я думала, що постійні сповіщення на телефоні від родичів набридають, думаєш: «Невже їм немає що робити зранку?» Щоденні картинки, одноманітні переписки, купа смайликів…Я ж уже доросла, навіщо це мені? Але взимку стався випадок, який кардинально змінив мою думку…
Ранок 24 грудня розпочався, як зазвичай: збираюсь на роботу, готую сніданок, заварюю каву, замочую пшеницю на кутю, бо ж завтра Різдво – день світла і народження нового життя. Живу за Києвом, тому дорога у лабораторію займає чимало часу. Сідаю в автобус, вдягаю навушники – і пірнаю у світ аудіокниг. Того ранку, за звичкою, пишу в родинну групу: «Привіт, як справи? Сьогодні Святвечір». А у відповідь – тиша. За кілька хвилин мовчання перервало повідомлення брата: «Бабусі раптово стало погано. Кома. В лікарні». Два дні лікарі боролись за життя найважливішої жінки у родині, яка несла у цей світ радість, добро, затишок, яка була берегинею нашого роду. І два дні без упину всі молились за здоров’я бабусі Галини. Та не судилось… Ранок 26 грудня розпочався з невтішної новини: «Бабуся померла у лікарні». Швидко збираємось – і вирушаємо на малу батьківщину, в Житомирську область, провести найріднішу людину в її останню путь. Я знала лише одну свою бабусю, бо інша померла від тяжкої хвороби ще задовго до мого народження.
Поховали бабусю там, де вона і хотіла — на маленькому кладовищі, серед лісу, в рідному селі на Житомирщині. Той цвинтар ховає у собі таємниці нашого роду. На хрестах ― всі знайомі прізвища. Йдеш серед могил і розумієш, що якби колись всі ці люди не поєднали свої долі, то, може, і тебе б не було. Один народжується, інший помирає. Такий принцип життя. Розумію це, але втрату прийняти однак складно.
Ми — це переплетені нитки різних поколінь, різних досвідів, різних характерів. Наше продовження живе у наших дітях.
У ті дні я й зрозуміла, що немає нічого кращого, ніж коли рідні й близькі поруч, коли вони пишуть, їдуть у гості, запитують про справи. Моє джерело стійкості – це родина. Це люди, які дорогі моєму серцю, біля яких затишно і комфортно, які готові прихилити тобі небо. У складні хвилини людина ніколи не йде до колег з роботи чи знайомих, вона повертається до сім’ї. Іноді не потрібно ніяких порад ― просто вислухати, просто побути поруч, просто усміхнутись. Це щастя – мати велику родину, яка з’їжджається на свята, чути веселий сміх, радіти за їхні перемоги й досягнення. Родинна любов завжди щира, а батьківська хата – найзатишніша.
Мені хочеться досліджувати свій родовід, дізнаватись, хто жив до мене, як ці всі люди об’єднали колись свої життя. Родинні історії ховають не лише моменти радості. Багато з нас може пригадати розповіді стареньких родичів про Голодомор чи війну, про випробування і муки життя. Але вони пройшли це. Впевнена, що багатьох у ті страшні часи вижити спонукало те, що поруч були важливі люди, за яких ти відповідальний, яким ти хочеш подарувати краще майбутнє і заради яких ти хочеш жити.
Сьогодні, у часи війни, коли не знаєш чи розпочнеться для тебе завтрашній день, я зрозуміла, що й сама хочу створити велику сім’ю з чоловіком і дітьми, де пануватиме любов, злагода та підтримка. Немає нічого важливішого, ніж залишити нащадків після себе. Хочеться виховати достойних людей, які зможуть продовжити твої справи.
Цінуйте дорогих людей, приїжджайте до них на свята і у будні, кажіть, як сильно ви їх любите, бережіть родинні традиції, передавайте сімейні реліквії! Людині відведено надто мало часу на цій землі, аби витрачати його марно!
Владислава МЕШКО,
переможниця XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
студентка І курсу магістратури Навчально-наукового центру «Інститут біології та медицини» Київського національного університету імені Тараса Шевченка