Вітаю! Я вихованка Народного художнього колективу прес-клубу “Юний журналіст” Ілона Дацькова. Ми займаємося улюбленою справою у Хмельницькому палаці творчості дітей та юнацтва. Я хочу розповісти про дівчинку Полінку — волонерку, яка своїм прикладом доводить, що навіть найменші можуть робити великі справи. Поліні Роговій лише 11 років. Вона вихованка прес-клубу “Юний журналіст”, як і я, і сьогодні я хочу поділитися її історією. «Волонтерство не має віку. Хтось починає допомагати у зрілому віці, а хтось – ще в дитинстві», – по-дорослому зауважує моя героїня.
Поліна Рогова на нагородженні переможців XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!” у Києві, квітень 2025 року. Поліна перша ліворуч, далі – авторка роботи про неї Ілона Дацькова, організатор конкурсу Віталій Голубєв та голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко
Поліна народилася в місті Кадіївка (колишній Стаханов), але не пам’ятає його, адже її родина, рятуючись від ракетних ударів, обстрілів та окупації, переїхала до Харкова, коли Полінка була ще зовсім маленькою. Саме в Харкові почався її шлях волонтерки, а поштовхом до цього стало повномасштабне вторгнення. Попри юний вік, Поліна активно займається благодійністю: виготовляє браслети, малює листівки та професійно збирає посилки для військових.
Повертайтеся живими
Своїми руками вона створює прикраси та вироби, продає їх, а всі зібрані кошти передає на підтримку Збройних Сил України. Невгамовна дівчинка разом з мамою Тетяною шиють костюми для виступу у вертепі, ходять колядувати, щоб потім наколядовані кошти перетворити в смаколики, теплі речі, вітаміни, каву і чай для наших захисників. А цих коштів чимало: більше 20 тисяч гривень Поліна вже перерахувала на допомогу ЗСУ. Вона не тільки плете маскувальні сітки та виготовляє обереги, але й своїм прикладом надихає інших дітей долучатися до волонтерства. Її історія — це приклад того, як навіть наймолодші українці роблять свій внесок у Перемогу.
З першого дня знайомства ми з Поліною стали справжніми подругами: вона така світла і щира, розмовляти з нею одне задоволення! Вона однаково легко спілкується з різними людьми, будь то однолітки чи літні люди. Як їй це вдається? Зазвичай дітям важко підійти до дорослої людини, щоб поспілкуватися, але це не про Полінку: в неї багато друзів і серед людей поважного віку(які люблять її за щирість), і ровесників. Я вирішила дізнатися більше про її волонтерський досвід, натхнення і підтримку з боку близьких та джерело, з якого вона черпає енергію на кожний новий день.
Робота Поліни у вихідні
—Полінко, ти невтомно пишеш листи, малюєш листівки, плетеш, вирізаєш…Куди, крім наших посилок на фронт, ти все це відправляєш?
—Мама розповідає, що в Стаханові у нас був великий будинок. Зараз ми: мама, татко, сестра Юля, пекінес Буся , киці: Пані і Мишка, яких ми врятували і привезли з собою, — живемо в маленькій однокімнатній квартирі. Я займаюся танцями, відвідую заняття з інформатики, із захопленням опановую журналістику, а ще малюю у гуртку образотворчого мистецтва. Після школи і всіх гуртків я відпочиваю: пишу листи, малюю, виготовляю різні браслетики, чокери (це в мене вже виходить «на автоматі»), а також збираю посилки нашим воїнам. Свої вироби я передаю нашій волонтерці Ірині, яка допомагає відправити їх на фронт або продати на благодійних ярмарках. Скоро настане весна, і я знову по вихідних буду виходити до кінотеатру ім. Шевченка, де всі небайдужі мешканці Хмельницького доєднуються до плетіння маскувальних сіток, зі своїм столиком (це моє робоче місце). Тут я займаюся улюбленою справою у вихідні: плету браслети, чокери, намиста, продаю свої вироби, а виручені кошти віддаю на потреби ЗСУ. Це мій спосіб показати нашу вдячність і підтримку тим, хто захищає країну від рашистської навали. Зараз я маю працювати ще завзятіше, адже наш татко пішов нас захищати, і мені хочеться щось передати ще й йому. Він дуже тішиться, коли ми висилаємо йому зроблені власноруч речі.
—Можеш пригадати свій перший вихід у люди, коли ти почала продавати свої вироби, збираючи кошти для наших захисників?
—О, мій перший досвід був дуже хвилюючим! Спочатку я попросила свого татка купити мені для творчості фетр та нитки, а у мами – голку. Раніше я навіть ґудзик не могла пришити сама. Аж тут прийшло натхнення. Я почала самостійно шити м’які іграшки, і одного дня запитала у мами: “Мам, а можна я піду в парк, що біля нашого будинку, та спробую продати свої роботи, щоб зібрати кошти для воїнів?” Мама спочатку не дуже сприйняла цю ідею, але я все одно вирішила приміряти на себе важку волонтерську ношу. Зібравши всі свої роботи, я пішла в парк і самостійно почала продавати їх. Це був мій перший волонтерський досвід, і мені вдалося зібрати 230 гривень. Коли я повернулася додому, мама запитала: “Звідки ж у тебе гроші?” Я знала, що вона буде дуже здивована, але гордість за мої перші кроки була неймовірною.
“Коробка більша за мене”
— Що тебе надихає продовжувати займатися волонтерством? Де ти черпаєш енергію, де твоє джерело стійкості?
—Мене надихає моя сім’я, адже ми дуже любимо один одного. З початком повномасштабного вторгнення ми всі стали волонтерами: мама з татком в’яжуть (вони розділили обов’язки: татко займається теплими шкарпетками, він навіть зараз, на навчальних зборах, в’яже шкарпетки для своїх побратимів з ниток, які ми йому прислали; матуся —пальчатками-мітенками, які є теплими і дуже зручними для наших бійців), моя старша сестричка Юля у вільний від роботи час плете браслети для справжніх чоловіків, я ввечері чищу горіхи, аби передати їх на фронт «від білочки». У нас повна хата ниток, але наші котики не граються ними, не плутають—ніби розуміють, що нитки для потрібних речей, а не для пустощів. Ще на початку війни моя матуся постійно підтримувала мене й підштовхнула до волонтерства. Коли ми готуємо до відправки посилки на фронт, дуже хвилюємося, щоб чого не забути, а коли вже відправили, у мене одразу на душі стає тепло. Я дуже радію, коли бачу щасливі посмішки наших захисників на фотках, які вони надсилають. Відчуття, що наша праця приносить їм радість, дає мені сили продовжувати, і лінь моя ховається кудись в куточок, хоча іноді виглядає звідти: чи не хочу я часом побайдикувати? Та поки що шансів у неї немає: не на часі ледарювати. Отже, джерело моєї стійкості у любові.
Врятовані нами киці Пані і Мишка
—Який момент волонтерської роботи запам’ятався тобі найбільше?
—Готуйся, Ілонко! Одним моментом не обійтися. Їх було досхочу! Одного разу, коли ми передавали посилку на передову, я отримала від волонтерки фото з воїнами, які тримали мої вироби. Їхні усмішки були такими щирими! Мене це дуже вразило. І тоді я зрозуміла, що навіть найменший дар може мати величезне значення для людей, які захищають нас.
Це розуміння приходить завжди: коли йдемо у військовий шпиталь (з вертепом, щоб побачити посмішки крізь біль поранених воїнів; на День Святого Валентина пригостити смаколиками і подарувати валентинки, які до цього дня тиждень виготовляли разом із журналістами, юними художниками і зовсім маленькими вихованцями недільної школи парафії архистратига Михаїла УГКЦ; на Масницю, щоб поранені воїни посмакували вареників і поласувати солоденькими млинцями, які ми приготували для них своїми руками); коли збираємо посилки (у нас в аудиторії завжди стоїть коробка, в яку протягом тижня-двох ми складаємо все, що хочемо відправити: домашні закрутки, теплі устілки і шкарпетки (щоб ноги були завжди теплими і сухими), одноразові душі, серветки і «мило-рильні», горішки «від білочки» і сухофрукти «від їжачка», наші листи, малюнки, браслети, які ми плетемо, слухаючи теорію журналістики або чергову притчу, яка навчає і виховує, змушує висловити свою думку). А потім, як тільки наш волонтер пан Іван (батько нашої випускниці Даринки Подолі, який після важкого поранення став волонтером і тепер часто їздить до своїх побратимів) телефонує і дає команду: «Їду!», ми змітаємо полиці «Аврори» з батончиками, енергетиками(знаємо, що шкідливі, а їм треба!), кавою і чаєм…, запаковуємо все в коробки, розмальовуємо їх із щирою любов’ю і відправляємо нашим захисникам з побажанням: «Бережи вас Господь! Повертайтеся до рідних домівок живими та неушкодженими!»
Зовсім недавно був ще один випадок… Я завжди мріяла отримати неймовірний подарунок— прапор України, підписаний нашими захисниками. Моя мрія здійснилася тут, у 104 аудиторії, на журналістиці. Мої колеги-юні журналісти підслухали розмову мами з Ольгою Володимирівною, придбали прапор і передали його разом із посилкою на фронт. І в мій день народження дівчата огорнули мене прапором з надписами від Героїв-артилеристів 26-ої бригади генерал хорунжого Романа Дашкевича. Мені було так тепло під прапором, ніби мене обійняли наші воїни! Тепер цей прапор висить у мене над ліжком.
Це ті моменти, які я згадала. Багато було інших, але тоді нам з тобою треба разом жити, бо проговоримо не одну ніч поспіль.
— Як ти поєднуєш навчання, творчість та волонтерську діяльність?
—Оскільки волонтерство — це моя улюблена справа, я займаюся ним у вільний час. Спочатку завжди навчання, бо я люблю вчитися (а ще я люблю готувати і проводити виховні години у своєму класі, і в цьому мені також допомагає журналістика), а потім волонтерські справи. Особливо активно я займаюся волонтерством влітку, коли немає уроків і гуртків, і в мене більше часу для творчості. Щосуботи ми з мамою їздимо плести сітки, а поряд ставимо столик, де продаємо різні вироби: браслетики, чокери та інші дрібнички. Усі виручені кошти ми передаємо на підтримку ЗСУ.
Вироби Поліни
— Як реагують друзі та вчителі на твою волонтерську роботу?
—Спочатку я трохи сумнівалася розповідати друзям, що займаюся волонтерством, але вони мене підтримали і побажали успіхів. Їм дуже подобається те, що я роблю. Саме завдяки моїм подругам, які підтримали мене, я заробила перші 230 грн. Вчителям я поки що не розповідала, але думаю, що вони будуть приємно здивовані, коли дізнаються.
“Маскувальні сітки плету справно”
—Я зустрічала досить багато людей-вимушених переселенців, які від зневіри і відчаю зляться на весь білий світ. Де ти знаходиш розраду в такий страшний час?
—За цю війну я зрозуміла, що у будь-який, навіть дуже важкий, час можна знайти позитив. Коли мого татка мобілізували, я довго плакала. Але якось він зателефонував і спитав в мене, чи хочу я поспілкуватися зі своїм старшим братом? Я знала, що в мене він десь є, мій брат, про зустріч з яким я завжди мріяла і уявляла, як він мене обійме і захистить від усіх негараздів. Виявляється, мій старший брат, який також служить (недавно отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня), знайшов татка, і вони зустрілися. Тепер ми з ним переписуємося, я готую передачі ще і йому, моєму братику. Мама каже, що втрати матеріальні можна надолужити, не можна втрачати душевне тепло і любов.
“Складаю посилку”
—Що б ти порадила своїм одноліткам, які також хочуть зайнятися волонтерством?
— Знайдіть свою справу, яка вас надихає, і сміливо починайте! Якщо комусь потрібна допомога чи порада, я із задоволенням підтримаю їх і навчу чогось. Найголовніше — не боятися! Волонтерство — це надзвичайно важлива і приємна справа, яка приносить користь і радість не лише тим, кому допомагаєш, але й самому волонтеру. Волонтер – це людина з добрим серцем і неймовірною любов’ю до своєї справи. Це не просто обов’язок, це робота, якою ти займаєшся 24/7: збираєш, готуєш, телефонуєш, шукаєш і знаходиш, вигадуєш, відправляєш, радієш і плачеш, посміхаєшся і сумуєш, ненавидиш і любиш. Це справа для надзвичайно стійких людей, і джерело цієї стійкості – в ЛЮБОВІ!
Ілона ДАЦЬКОВА,
володарка Гран-прі XV всеукраїнського конкурсу учнівських та студентських творчих робіт “Я – журналіст!”,
вихованка Народного художнього колективу «Прес-клуб «Юний журналіст» Хмельницького палацу творчості дітей та юнацтва
Фото Сергія Перепелиці (з нагородження в Києві), інші фото та відео надані авторкою конкурсної роботи.