Колись прабабуся Ганна сварила: «Ваську, не грайся з електрикою!», – та я завжди був неслухом, – жартує Василь Михайлович Чепак, розповідаючи про своє робоче місце. Він – освітлювач у театрі. Після тяжкого поранення мусить дуже берегтися… На інтерв’ю ми прийшли вдвох з подругою. Переконалися, що так легше. Що не запитає чи не зафіксує одна, те зробить друга.
У перші дні нападу ворога на Україну Василь Михайлович не пішов у військкомат, а зайнявся своїми справами. Зважено і детально повирішував усе, що стосувалося мирного життя, дітей ( у нього 2 доньки і син), а вже 1 березня молодший сержант запасу записався добровольцем.
У діючому підрозділі на Запорізькому напрямку, куди потрапив, зібралися серйозні хлопці. Хтось воював з 2014, хтось повернувся з заробітків, щоб стати в стрій, більшість подбали про сім’ї і були готові до всякого. Для них головним було бажання прогнати ворога з рідної землі.
8 березня на Гуляй – Пільському напрямку прийняли бойове хрещення. – Ми ще тільки готували позиції, нормальних укриттів не було, а вороги поливали вогнем так, що не можна було навіть підняти голову, – згадує В.Чепак. – Вони наступали за класичною схемою – артилерія, міномети, гранатомети, БТР і, потім, піхота. Тоді довелося виносити 21- річного пораненого, останні метрів 300 «Борода» ( позивний нашого земляка) сам ніс його на руках.
– Думаю, одне це врятоване молоде життя зніме з мене багато гріхів, – жартує співрозмовник і додає , що зустрів юнака десь через рік. Той перший бій Василь Михайлович вважає своїм другим днем народження.
До серпня 2022 року загін , де воював наш земляк . встиг відзначитися на Запорізькому, Донецькому напрямках. Важкі бої йшли під Мар’їнкою, Бахмутом. Довелося відпрацьовували нові навики – рухатися посадками, пересуватися розбитими вулицями міст і сіл… Бійцям протистояли досвідчені вбивці – «вагнеровці» , які встигли пройти не одну війну.- У боях з ними загинуло дуже багато побратимів , – зробивши паузу, – згадує Василь Михайлович, – а я відтоді маю вже третю дату народження…
-А коли ж ви відпочивали, хіба можна весь час не спати, воювати? – не втримуюсь від запитання.
-Ну, ми ж не роботи. І спали ( рідко коли повноцінно, бо зняти на ніч «броник» чи роззутися, нерідко означало, що під час нападу ті хвилини, секунди вирішували – будеш жити чи ні… ).
Видно, глянувши на наші вже зовсім розгублені обличчя,- Василь Михайлович переводить все на жарт.
-Насправді жити весь час у напрузі і чекати, коли «прилетить» не можна. Були й на фронті такі дні відносної тиші. Навіть став «обличчям, а може бородою» ( сміється Василь Михайлович) музичного кліпу. Бувало грав на гітарі, наспівував. Побратими жартували, що коли я співав під гітару ( а у морозну погоду звук чути дуже далеко) орки аплодували і стрілянини було менше. Люблю гітару. Коли втратив її, то волонтери постаралися , дістали і сам зампотилу нашої 128-ї окремої гірсько – штурмової бригади приїхав мені її вручити. Правда, потім довелося залишити побратимам.
-До війни я мав певне відношення до галузі культури,- продовжує розповідати Василь Михайлович. У свій час був художнім керівником у Мукачівському вищому профтехучилищі №3. Брав участь в організації фестивалів, концертів, працював на сцені.
– Ви говорили про чотири дні народження,- несміливо нагадую…
– Це було вже у Соледарі,- поринаючи у спогади, продовжує розповідь Василь Чепак. Я написав рапорт на відпустку, але командир мусив поїхати забрати «бусик», який привезли волонтери, замінити його наразі було ніким і я залишився. Власне, міста вже не було, купи каміння, цегли, залишки стін і терикони ( це такі гори відпрацьованої породи, – пояснює В.М.).
-Жили ми тоді у «вулику» ( так називали підвал). Звідти виходили на позицію. Наша була крайньою, найближче до позиції ворога – метрів 30, видимості ніякої. 10 грудня мороз стояв градусів 12. Звуки чути на кілометри. От чуємо, що рухається танк, але де ? Може далеко… А тут, раз і перед тобою ствол. Даю команду, всі віялом пірнають під сходи, туляться до стін. Постріл! Ми сліпнемо і задихаємось…
-Чому задихаєтесь?
-Коли падає стіна, то піднімається дуже їдкий пил. Якщо його багато вдихнути, перехоплює подих, ну, і не видно нічого. Рятували бафи ( такий круглий шарф), швидко його вверх, на обличчя, і віддихуєшся.
– А потім?
– А потім… А потім віддихались і повертаємось на «вулик»… Але починається черговий обстріл, я виводжу людей з під обстрілу, доповідаю і все! Тоді, в азарті, на адреналіні, я навіть не зрозумів, що поранений, що нашпигований отакою гидотою,- показує шершавий шматочок заліза, величиною з ніготь .
– Ним вас поранило?
– Ні, цей пробив бронежилет і застряг у бушлаті. Знайшов його згодом, коли кинув бушлат прати. А ті, якими поранило, майже всі досі ношу з собою, точніше – у собі…
(Василь Михайлович розповідає так, ніби читає книгу. І треба лише уважно слухати і викласти все на папері. Тому, деколи ми просто мовчали і чекали продовження).
-До місця, де б надали серйозну допомогу, везли далеко. Спочатку на командний пункт, потім у Краматорськ на стабпункт. Нас, поранених, у машині назбиралося п’ятеро. Лежати я не міг, задихався. Виявилось, один осколок застряг у легені. От тоді, коли вже робили рентген, я й народився вчетверте. Бо, якби зробили МРТ, це пов’язано з використанням магнітів, я б уже з вами не розмовляв.
???
-Ось тут,- торкається лівого боку грудей, «сидять» три шматки заліза. Коли лікарі це побачили , не знали, що робити, в їх практиці ще такого не було. Повезли у Добропілля, куди викликали кардіохірурга. Він на гелікоптері переправив мене у Дніпро, потім у Київ в інститут серця до професора Бориса Тодурова . Але там через постійні обстріли операцію весь час переносили і осколки встигли покритися капсулами і рухати їх стало небезпечно.
– А що було дальше?
– Шпиталь, довга реабілітація, ліки, аналізи, комісії… У березні 2023 року був знятий з військового обліку, як інвалід війни 2 групи. Головне – живий! Неймовірно вдячний за це, за справді золоті руки лікарям, медичному персоналу. Але я дуже діяльна особа. Трохи відпочив і почав шукати роботу. Колишні знайомства допомогли влаштуватися сюди, в Мукачівський драматичний театр, освітлювачем.
– А хіба це цікаво?
… Василь Михайлович помовчав, але його пальці «забігали» по пульту. Кілька рухів і напівтемне приміщення, де розмовляємо, перетворюється. Звичайні дерев’яні меблі, завіси з тканини за секунду стають казковим сяючим палацом.
-Ви – чарівник! Вигук вихоплюється мимоволі.
– Ага, чарівник «Борода»,- посміхається Василь Михайлович.
Ми з подругою дякуємо, фотографуємося з нашим героєм на пам’ять і потім, дорогою, ще довго обговорюємо почуте. Дивуємося неймовірній силі волі, мужності цієї людини, яка не закрилася, не втратила здатності жити далі, радіти, жартувати…
Олена КОСТЮК,
вихованка гуртка “Юні журналісти” Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості, лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”