Не так давно, випадково побачивши на вулиці військового на інвалідному візку я замислилась – як це, продовжувати жити після такої травми? Як знайти в собі сили боротися за життя, коли ти буквально втратив частинку себе? Що відчував той чоловік, коли зрозумів, що його життя розділилось на «до» і «після»? І я була дуже щаслива, коли не тільки дізналась ім’я героя, а й домовилась про інтерв’ю. Коли погоджували час і місце зустрічі, перше, про що запитав Рустам: «А я туди заїду?» Лише потім я зрозуміла, наскільки відповідь на це запитання важлива.
Через декілька днів, ми з подругою сиділи в кафе і чекали Рустама. Раптом одна з працівниць кафе побігла відкривати двері, які хтось намагався відчинити зі двору. Це був Рустам. З першого погляду він зачарував своєю щирою та приємною усмішкою. Ми з подругою дружно заусміхались у відповідь…
Рустам Росул займався ремонтами будинків, йому подобалося, що його робота радувала людей. Але у 2014 році, відразу після оголошення війни на Сході ( тоді це називалось АТО) юнака мобілізували. Хоч тоді не було таких активних наступів ворога, як зараз, стрілянини вистачало. В якийсь день під Волновахою він та його побратими попали під страшний обстріл. Тоді двоє чоловік загинуло, а шестеро отримали важкі поранення.
-Я також був поранений. Пробило легені, кишківник, хребет, – сумно, але так спокійно (певно, давно вже змирившись і прийнявши те, що сталося) розповідає Рустам. Спочатку була кома, два тижні реанімації, потім – госпіталь. Не міг ні встати, ні сісти…Не стало легше й під час реабілітаційних заходів. Важко було не тільки фізично, а й морально. Інколи поряд, у палаті, хтось помирав, деколи ставав свідком сварок і непорозумінь, коли чиясь дружина чи кохана відмовлялась від пораненого через важкі травми… Було, що й друзі та родичі самого Рустама, які хоча й підтримували, але між тим питали: «І нащо це тобі було потрібно?». Звичайно від цього нікому легше не ставало, бо, як каже Рустам: «Якщо б такі самі хлопці, як я, у 2014 не пішли воювати, то може нашої країни вже і не було б».
З допомогою волонтерів юнаку вдалося потрапити на реабілітацію в США, де були чудові умови саме для таких хворих. Там при огляді дізнався, що мав шанс залишитись на ногах, але підвела чиясь звичайна неуважність. Треба було вчасно видалити осколок кістки, який перекривав кровотік…
В Америці пробув цілий рік, каже, що об’їздив на спеціальному колісному велосипеді всю Каліфорнію, познайомився з багатьма людьми, розповідав у США про Україну, волонтерив.
Нова чорна смуга настала після повернення додому. Він зізнається, що став абсолютно безпорадним. Адже у нашому місті нічого не було пристосовано для людей з інвалідністю, кожен вихід на вулицю був справжнім випробовуванням. Уявіть собі, що ви не можете навіть зайти в магазин й купити продуктів, або випити улюбленої кави в кав’ярні, не можете потрапити в аптеку, бо там нема пандуса? Та що там кави, коли навіть по своїй квартирі наш герой не міг пересуватися, бо візок не вписувався у дверні отвори, а свій перший спецтранспорт він через пів року зламав на бруківці. Рустамові довелося якось пристосовуватися до навколишніх реалій, повністю переобладнати під себе квартиру.
Трохи оговтавшись, вирішив зайнятися спортом. Хоч в цивільному житті йому вистачало вправ на будовах, у США йому сподобалось випробовувати свої можливості на різних спортивних снарядах. Але найважче було не повернутись до занять, а знайти доступний спортзал. Та й там до самої спортивної зали його зносили по сходах разом з візком. Почалися активні заняття – працював зі штангами, плавав… Зміцнівши, Рустам вирішив пройти відбір для участі у Invictus Games – іграх нескорених, започаткованих британським принцом Гаррі для реабілітації, відновлення фізичного і психічного здоров’я ветеранів та військовослужбовців, які отримали поранення чи травми, виконуючи військові обов’язки. Необхідно було пройти декілька турнірів. 20 найкращих спортсменів згодом мали їхати на міжнародні змагання. Проте, з першої спроби не вийшло. Наступна спроба таки вдалася! У 2019-му Рустам тричі їздив на тренувальні збори, щоб якнайкраще підготуватися, але «прийшов» ковід – почався карантин.
-Найважче було постійно і регулярно тренуватися, адже спортивну форму втратити легко. А ще чекати змагань, які не зрозуміло, коли будуть, чи будуть взагалі і бути готовим виїхати в будь-який момент» – розповідає чоловік. А далі почалось повномасштабне вторгнення. Які вже тут ігри… Рустам з сумом на очах згадує як загинув його тренер зі стрільби з лука, а також один хлопчина з збірної…
Дзвінок пролунав несподівано: «Хлопці, збирайтесь, їдемо в Гаагу на Invictus Games”. У всіх був шок. Ніхто не розумів, як можна їхати на змагання, коли на дворі війна? Але не зважаючи на це, українська збірна поїхала і зібрала цілу колекцію нагород. Рустам Росул здобув там срібло з легкої атлетики. Він згадує, як знайомився з багатьма новими людьми з різних країн світу, брав участь у численних конференціях та чудово провів тиждень в Нідерландах.
Через деякий час збірну, куди входить Рустам, запросили на змагання у США на «Ігри воїнів», але спочатку хлопці два місяці тренувалися у Великій Британії. Після виснажливих тренувань, збірна чудово виступила, а Рустам взяв на цей раз три медалі: дві бронзи й одне срібло. Він брав участь і в багатьох інших змаганнях, згадує 100- кілометровий марафон у Лондоні. Каже: « страшенно хотілось пити, просто зупинитися, бо руки вже не могли крутити колеса, але закусив зуби і таки дійшов до фінішу!»
-Якщо зачепити на шию всі зібрані на змаганнях нагороди ( а їх – срібних, бронзових і навіть одна дерев’яна з Лондонського велозаїзду, більше двох десятків) важкенько буде, – жартує Рустам. Насправді неможливо уявити, яких зусиль, скількох тривог, розчарувань і перемог над собою це коштувало.
Росул став активним членом громадської організації «Безбарʼєрне Закарпаття», яка намагається полегшити життя людям з інвалідністю ( а внаслідок війни їх стає все більше) і дбає про доступне для них середовище. Чоловік зізнається, що хоча спорт і подарував йому нові можливості, дуже хотілося б повернутись до минулого життя, взяти в руки інструменти й продовжити займатись ремонтом будинків.
Його посмішка та жага до життя надихають, ти розумієш – вибір завжди є! Рустам Росул вибрав не опускати рук, а хапатись за кожну можливість, навіть коли доля хоче зіграти з тобою злий жарт. Він переміг смерть, зневіру, відчай, став справжнім прикладом стійкості й сили духу для тих, хто потрапить у подібні обставини.
Богдана ІВАНЧО, вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості, лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”.