Олену Дембицьку на Балаклійщині знає чи не кожен. Її ім’я вже бренд. Олена Іванівна починала із прийняття керівництва занедбаним підприємством і за двадцять п’ять років збудувала сучасне сільськогосподарське підприємство «Степове». Є загальновідомий вислів, що за кожним успішним чоловіком стоїть жінка. Але якщо успішною є сама жінка?..
«Степове» зустрічає засніженими полями й теплою посмішкою тендітної, але такої сильної пані Олени.
— Добрий день, Олено Іванівно!
— Дуже рада Вас бачити, дякую, що завітали до нас!
— Пані Олено, жінка й сільське господарство — це складно?
— Ні, якщо любиш землю й роботу на ній. Я ж родом з маленького села Вільховатка, що на Балаклійщині. Народилась у 1966 році в сім’ї простих робітників, була третьою дочкою, найменшою. Ще в дитинстві, коли мені було років десять, батьки наділили маленьким шматочком землі, на якому я вирощувала овочі.
Засновниця підприємства
— Ким Ви мріяли стати в дитинстві?
— Мабуть, моє покликання передалося ще від пращурів, яких розкуркулили, відібрали землю, а були ж гарні господарі! Я вже років з дванадцяти щоліта працювала в колгоспі на овочівництві. З того часу й прийшло розуміння подальшої професії. Школа, аграрний інститут, заміжжя, народження сина, і по закінченні в 1987 році — робота в радгоспі. Так незмінно й працюю на землі. У 1996 обираюсь директором КСП «Степовий». На той час сину, Владу, 11 років, і я весь час йому розповідала про свою роботу, напевно, це теж стало поштовхом для обрання професії економіста.
— Вас підтримує родина?
— Так, бо це вже сімейний бізнес. Улюблена онучка Катруся теж постійно зі мною на роботі.
— Знаю, що ви нагороджені орденом?
— Так, маю орден Княгині Ольги ІІІ ступеню та безліч нагород і грамот, але це не тільки моя заслуга, а в першу чергу мого колективу!
— Розкажіть, будь ласка, про ваше аграрне підприємство.
— Наше підприємство засновано 1 лютого 2000 року. СТОВ “Степове” є приватним сільськогосподарським підприємством. Воно налічує 4 тисячі гектарів землі й розташоване в селищі Слобожанському Ізюмського району Балаклійської громади Асіївського старостинського округу. Маємо два основні напрямки: рослинництво — вирощування зернових, технічних та олійних культур, та вирощування молодняка.
— Тож, у цьому році ювілей, двадцять п’ять років? Вітаю!
— Так, дякую.
— Як розвивалося ваше господарство до початку повномасштабної війни?
— Підприємство за 24 роки із занедбаного перетворилося на сучасне високотехнологічне виробництво. Потужний машино-тракторний парк давав змогу задовільнити всі агротехнічні потреби для досягнення високих показників виробництва. Ми повністю закрили потреби в зберіганні вирощеної продукції, а це основний прибуток від продажу. Адже продукція, яка продається одразу після жнив, у декілька разів є дешевшою. Тому складські приміщення були надійним внеском в отриманні прибутку. За рахунок цього ми мали змогу тримати високий рівень заробітної плати , що завжди перевищував рівень по області. Я пишаюсь тим, що підприємство було завжди прихильником працювати тільки чесно, тому рівень сплати податків був високим і пріоритетним у роботі.
У 2021 році підприємство почало будувати базу відпочинку для своїх працівників. Це і будиночки, і кафе, і басейн. На лютий 2022 року роботи були виконані на 80 %. А основне, чим ми мали намір займатися, — це ремонт приміщення площею 450 квадратних метрів для переробки власного молока та виробництво кондитерських виробів.
Основна задача для мене, як директора, зробити підприємство комфортним для працівників, з високим рівнем зарплати та достойним рівнем відпочинку.
— Як ви дізналися про початок війни?
— О 4-ій ранку 24 лютого прокинулась, як і всі балаклійці, від вибухів. Прийняла рішення виїхати з Балаклії в село на підприємство. Поспіхом зібрані речі, навіть не те, що було потрібно, дорога, що веде подалі, думок не було зовсім, повний безлад та питання “Чому?”, “Як?”, “За що?”. А відповідь одна: “Ти українець, і ти безмежно любиш свою країну!” А звідси рішення одне — допомагати, допомагати, чим зможу. Почалися страшні дні, відчай, нерозуміння, що на нас чекає далі, і віра в те, що скоро все закінчиться. У перші дні під авіаудари ворога потрапив Балаклійський молочний завод, який щодня приймав наше молоко. Ми почали розвозити молоко безкоштовно по селах і в Балаклію. Їхати дорогами було небезпечно, тому знайшли дорогу полями на м. Златопіль, і вже звідти возили вантажівкою хліб до міста та у своє село. У перші дні було вивезено три вантажівки хліба і вантажівка борошна. За власні кошти викупала інсулін в аптеках і через місцеву владу роздавали людям, які найбільш цього потребували. Але все це було не так складно, як те, що чекало нас попереду.
Знімок з дрону
— Що ж так змінило ваше життя?
— Вечір 9 березня 2022 року змінив остаточно наше життя. Тихий вечір, морозно, ясне зоряне небо і, здавалось, що війна — то сон. Ми всією сім’єю збиралися йти на ночівлю в підвал (ми мешкали у двоповерховому багатоквартирному будинку, на другому поверсі була наша квартира). Та о 21.15 ворог наніс 6 авіаударів по селу. Дві бомби влучили в школу та пустир, третя влучила в наш будинок. Описати, що відбулось, не можна… За одну секунду бомба забрала життя сімох людей… Вибух прийшовся на сусідню квартиру, а в нашому помешканні плити перекриття впали на підлогу. Ми всі могли опинитися під ними, але так склалася доля, що на той момент кожен член нашої родини чомусь вийшов до іншої кімнати. Зникло світло, вибиті вікна, на вулиці -15 градусів. Усі люди кудись біжать. Крики, плач, пожежа… Під завалами знаходимо живу трирічну дитину, її рідних більше немає… І ця дитина в мене на руках. Ця ніч—суцільний жах, якому не було кінця. А потім 11 березня та 13 березня на село скинули ще десять бомб та слава Богу не на людей. Розбиті склади, під завалами 1700 тон соняшнику, 700 тон пшениці, 600 тон кукурудзи. А головне — повністю зруйнований цех для переробки.
Рішення одне — вивезти людей із села, адже жити немає де, їжі немає, тепла немає. Проводимо евакуацію до м. Златопіль у дитячий садок. Допомагаємо з продуктами, беремо під опіку місцеву лікарню, проплачуємо харчування для хворих.
— Як війна змінила ваше життя?
— Від цього часу почалися страшні будні. Кожного дня люди їхали вантажівкою в село, бо там вціліла наша ферма. Усі гуртом швидко доїли корів, напували телят, чистили гній, а молоко зливали в каналізацію, бо його неможливо було зберігати. Метою було зберегти стадо. Сараї зачиняли та їхали знов до Златополя. Усе це робилося під обстрілами, але жодна людина не сказала :”Я не хочу, я боюсь”.
І як би не було важко, але людина звикає до всього, навіть до страху.
Тому під кінець березня ми почали розбирати завали. І саме люди сказали: “Олено Іванівно, давайте ми почнемо вулиці прибирати, ми всі допоможемо”. Ми не тільки вулиці прибрали, а і все збіжжя змогли врятувати; усе зерно було перевіяне і завезене у вцілілі склади. Допомагали всі: і дорослі, і діти, працівники, і просто мешканці села. Напевно, більшої вдячності в моєму житті ніколи не буде, як в той час тим людям, які дали змогу повірити в себе. І, безперечно, воїнам, які нас захищали й захищають.
Життя продовжувалось. Заходили наші військові до села, ми їх розміщували. З липня по вересень ми в їдальні готували 450 обідів, які їхали по позиціях наших хлопців. Ми змогли забезпечити технічно військових: розгорнули ремонтні роботи для техніки, змогли майже з лінії фронту притягти розбиту рашистську систему ППО, яка в подальшому пішла як донор для нашої ППО. Ми вантажили боєприпаси, надавали грошові кошти, забезпечували побут військових.
Зруйновані зернові склади
—Як зараз працює господарство? Чи вдалося відновити виробництво?
—Ми не склали руки у 2022 році і повністю провели посівну кампанію, зібрали й зберегли врожай. На сьогодні підприємство стабільно працює. Майже відновлена вся зруйнована власність, окрім цеху переробки. Ми змогли зберегти колектив, усі повернулись і працюють. Усе так само ми виплачуємо найвищу середню зарплату, за 2024 рік стали членами “Клубу білого бізнесу”. Утілили в життя довоєнну мрію: установили сонячні панелі, добудовуємо почате до війни, займаємося розвитком тваринництва.
Розбір руйнувань
Живемо, працюємо, мріємо й знаємо, що Україна була, є і буде. Тож, ніколи не втрачайте надії, завжди ставте цілі й досягайте їх. Любіть людей, бо саме люди — це найбільша цінність. Україна зараз теж знаходиться в глухому куті, але це так здається, я це знаю, бо прожила не один глухий кут, — вихід завжди є, і він буде, головне — любити країну, у якій живеш. І працювати за принципом: “Що ти дав своїй країні?”. Чи то виховав достойних дітей і онуків, чи то добре працюєш для себе й для країни. Вибір у кожного свій.
Я— українка й пишаюся цим! Слава Україні! Героям Слава!
Катерина ДЕМБИЦЬКА,
учасниця XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
Харківська область