Коли почалося повномасштабне вторгнення, кожен побачив справжнє обличчя сусідньої держави – ворог, що найбільше жадає крові та знищення кожного з нас. Тоді ми чітко помітили ворога в країні, що так довго розповідала про братні зв’язки, що обіцяла нам захист на початку дев’яностих років і сама ж прийшла нищити. Багато хто побачив справжнє обличчя «брата» десять років тому, меншість зробили це ще раніше, але всі ми зрозуміли це лише у лютому 2022.
Ми сиділи на кухні ввечері з батьками з вимкненим світлом. Не знаю чого було за вікном більше – весни чи війни. Ми розмовляли, як завжди, російською мовою про події в країні, жартували і заспокоювали одне одного, вірили чоловіку на телеекрані, що весь цей жах закінчиться через два або три тижні. Тоді я не відчувала страху. Я вже пережила це в чотирнадцятому році, переживу знову, забуду, накажу мозку стерти спогади про це і продовжу жити як раніше.
Ніч захоплювала все більше територій доби і мозок вирішив перевести моє тіло на більш вигідні позиції – у ліжко. Тоді, слухаючи обстріл думок у голові, я побачила велику прірву, що створили ці безжальні ракети в моїй свідомості. «Невже я – ворог?» – безмежна прірва, у яку було спрямовано тисячі ракет-думок. Я підійшла ближче до неї, намагаючись розгледіти кожен уламок, розмірковуючи про те, як це сталося. І тоді я впала на землю від ударної хвилі нової ракети-думки. Контузія від своїх розмірковувань менш страшна за ту, що можна отримати від війни, але тоді мене дезорієнтувала й ця уявна травма. Коли я змогла підвестися та підійти до уламків, що стали результатом вибуху, який збив мене з ніг, то побачила намальовані обличчя російських блогерів, на яких була підписана. Почала вдивлятися в тисячі інших уламків, що були тут задовго до того, як я знайшла прірву. Російська мова, яку я використовувала в повсякденному житті, якою користувалася в інтернеті, якою думала, читала книжки, писала вірші, твори, зізнання у коханні й особисті щоденники. Російська музика, фільми, серіали, блогери, книги. Невже ворог весь цей час був не за кордоном, а набагато ближче – в мені?
Тоді я вирішила вбити його – ворога в собі. Зранку я почала говорити українською з батьками, видалила російську музику, відписалася від російських блогерів у всіх можливих соціальних мережах. Зібрала особисті щоденники, вірші та прозу російською, щоб спалити, склала книги цією ж мовою в коробки, щоб заховати під ліжко і ніколи більше не читати. І тоді я побачила наполовину пусті полички в кімнаті, зіштовхнулася з неможливістю вільно і швидко висловлювати думки, зрозуміла, що з сотень моїх віршів і творів лишилося трохи більше десяти. Як виявилося, неможливо вбити частину себе і вижити. Неможливо просто заборонити собі говорити російською, знищіти всі книги цією мовою в особистій бібліотеці, забути свої вірші і спалити прозу мовою ворога, адже це частина тебе, твоя історія. Тож, невже ворог – частина мене?
Минуло майже два роки з дня «самоусвідомлення». Сьогодні я говорю, що знаю дві мови – українську і англійську. Ні, я не роблю голосних заяв задля хизування. Я забуваю російські слова і набагато вправніше спілкуюся англійською, ніж тією, що користувалася все життя. Я більше не говорю, не кохаю, не думаю, не слухаю, не читаю і не пишу мовою ракет, що нищать мою країну і вбивають українців.
Але чи знищіла я ворога в собі? Насправді, його ніколи і не було в мені. Мова, якою мене виховували, вчили, кохали, сварили і хвалили, якою я думала, читала, писала і жила, не робила з мене ворога для країни. Я так само вдягала вишиванку в школу, як діти у Львові, так само перемагала на олімпіадах з української мови, як вихованці чернівецьких шкіл, так само читала твори Шевченка і Франка, як люди в Ужгороді й ще багато того, що робили ті, хто користувався українською мовою. За два роки боротьби з внутрішнім ворогом своєї країни я зрозуміла, що його ніколи і не було. Це був мій особистий ворог. Я не була ворогом для своєї країни лише через те, що користувалася російською. Виявилося, ворога з тебе роблять думки про зраду своєї Батьківщини, а не мова.
Я не стала зовсім іншою людиною, відмовившись від мови винищувачів моєї нації. Але тепер я відчуваю себе кращою людиною. Кожен раз, коли починаю говорити, я відчуваю силу в своєму голосі. Це голос боротьби моїх предків колись і воїнів на фронті зараз за моє право на життя. Це мова тих, хто зламав радянський режим тоді та протистоїть російському тепер. Це слова, що казали гетьмани і князі, підкорюючи нові землі. Це не мова раба, це мова вільної людини. І саме тому я відчуваю себе кращою, обираючи мову свободи і незалежності, що прописані в моєму генетичному коді.
Перемога ворога в собі — найважливіша моя перемога. Відмова українців від всього російського, без чого, здавалося, ми не зможемо — найважливіша наша перемога. Знищити ворога в собі — не менш важлива перемога, ніж зробити це на полі бою.
Ірина ПОСНИК,
студентка Національного авіаційного університету,
двічі переможниця всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
Краматорськ.