Три історії дітей з “Охматдиту”, які не зламалися перед ворогом

«Ми втомились від війни», – іноді я можу прочитати подібні вислови під дописами цивільних українців у соцмережах або ж почути від когось зі знайомих. Втомилися читати новини, бо там пишуть тільки погане. Втомилися від того, що не можемо дібратися на Лівий берег Києва під час повітряної тривоги. А ще втомилися гуляти до опівночі, бо хочеться ж до ранку. Ледь не забула головне – українці втомилися донатити.

Як ви думаєте, чи виснажилися наші військові? А постраждалі від російської агресії? А як щодо тих, хто втратив усе після чергового обстрілу? Мабуть, це риторичні питання. Але зараз я хочу повернутися до цьогорічної конкурсної теми «Розповідаю світові про перемоги українців» та поділитися з вами історіями тих, хто не втомився боротися за власне життя.

Уже майже 2 роки триває повномасштабна війна. [Робота написана на початку 2024 року – прим. ред.]. Я вже півтора року працюю в дитячій лікарні. Щодня я бачу десятки дітей, які приїжджають на госпіталізацію з серйозними захворюваннями. Але часто доводиться зустрічатися з тими, хто отримав воєнні травми. Адже українці продовжують потерпати від окупантів. З кількома неймовірно сильними та витривалими дітьми я вас зараз познайомлю.

Маленька Маринка була поранена на початку травня 2022 року: у її будинок влучив снаряд. Дівчинка отримала важкі травми ніг. Їй вдалося врятувати життя, але довелося ампутувати одну ніжку вище коліна. Вона стала першою дитиною з воєнною травмою, яку протезували в Україні.

Поранення дістала і мама Маринки. Разом вони проходили довготривале лікування. Але дівчинці довелося вчитися жити наново. Дитина досі адаптовується до нового життя та постійно проходить фізичну й психологічну реабілітацію.

Маринка втратила ніжку, її батьківщина досі активно обстрілюється, а рідний будинок пошкоджений. Однак попри всі труднощі, така доросла маленька дівчинка знаходить у собі сили жити, мріяти та дарувати посмішки іншим. До речі, раніше Маринка хотіла стати «гонщіцею». Зараз дитина бігає, грає у футбол, катається на велосипеді, будучи на протезі.

До населеного пункту, де мешкала Катя, навесні фронт підступав все ближче. Тому 8 квітня 2022 року дівчинка разом зі своєю родиною намагалася евакуюватися з Донеччини. Але саме цей день став найгіршим у її житті. Російська ракета влучила по вокзалу в Краматорську. Саме в цей момент Катя з мамою стояли в черзі за чаєм та чекали на евакуаційний потяг. Мама загинула на очах у дитини, а дівчинку врятував незнайомий чоловік, який накрив її своїм тілом. У Каті були серйозні поранення – їй посікло ноги уламками, отримала перелом коліна, а також уламок у спину. Однак вона змогла вижити.

Далі на дівчинку чекав довгий шлях лікування та реабілітації, вона побувала у багатьох лікарнях різних міст України. А потім опинилася в Києві, де мешкає й зараз разом із сестрою, тіткою та бабусею.

Катя довгий час була замкнутою та сумною, її турбували отримані поранення. Але з часом здоров’я покращувалося. Зараз вона посміхається частіше, веде соцмережі та навіть мріє стати відомою моделлю.

Ксенія постраждала від російської агресії 19 серпня 2023 року. Цього дня окупанти вдарили балістичною ракетою по центру Чернігова. Вони влучили у Драматичний театр, поряд з яким тоді знаходилися Ксюша. Напередодні дівчинка плела патріотичні браслети, які хотіла продати та допомогти ЗСУ. Але планам не вдалося здійснитися.

Тоді постраждали сотні людей, серед яких і Ксенія. Дівчинку вразили уламки. Перехожі надали їй першу допомогу та відвезли до місцевої лікарні. Після цього дитину одразу направили до столиці, де вона проходить лікування досі.

У Ксенії були травми ноги, передпліччя, рвані рани, уражені мʼязи, шкіра та важке поранення правої руки – 7 см кістки відсутні. Дівчинка перебувала в реанімації та пережила багато операцій. Лікарям вдалося зберегти їй руку, але функції неможливо відновити.

Раніше Ксюша любила робити манікюр іншим та малювати. А нині дівчинка просто мріє повернутися до колишнього життя та зростати у вільній Україні.

* * *

Це були історії трьох різних та незнайомих між собою дівчат. Але є те, що їх обʼєднує, – перемоги. Кожна з них долає труднощі, продовжує боротися за життя та прагне жити в незалежній рідній державі.

Я пишаюся кожною з цих незламних дівчат. Я пишаюся своєю країною. Я пишаюся українцями. Але варто памʼятати – рано втомлюватися. У нас попереду важка боротьба за щасливе життя в нашій Україні. Разом ми здобудемо чимало спільних перемог!