Чи замислювались ви коли-небудь над тим, як виглядає портрет людської душі? Якими барвами розфарбоване це полотно, і як уособлює художник свого натурника?
Можна провести години, дні, роки, заповнюючи їх дотепними дискусіями або філософськими роздумами про цей витвір мистецтва, і звичайно ж про людину, як його яскравого представника. Але часто плід фантазії одних буде суперечити іншим. Правильно кажуть: «Скільки на світі душ, стільки й різних думок». Особисто я, часто ловлю себе на думці про те, що наше життя подібне палітрі, яка наповнена різноманітними барвами. Тут вам і яскраві кольори веселки, і теплі пастельні відтінки, та навіть холодні чорні барви. Все це є наповненням нашого буття.
Ми самі пишемо свою історію, розміщюючи на перших сторінках неповторну біографію. Ми є авторами власної долі, а наші вчинки подібно редакторам вносять свої корективи. Тож при народженні кожному з нас даровано пензлик, користуючись яким ми протягом життя вимальовуватимемо власну особистість.
Фіолетовим кольором ми зображуємо наші мрії, бажання, цілі та прагнення. Відблиск лаванди градієнтом переходить у ніжно-рожевий промінь світла, це наша любов, щирість, доброта. Дехто барвою бурхливої морської хвилі показує цілеспрямованість та сміливість. Хтось сам для себе визначає кінець чорної та початок білої смуги. Темними відтінками відкидає похмуру тінь на полотні самотність, сум, байдужість. Комусь до вподоби жити виправданням власного я, постійно повертаючи голову до власного сонця. Такі люди забувають, що світило, як і соціум, є одним цілим. Розділивши його на багато частин, навряд чи при погляді на нього ми відчуємо те тепло, і побачимо той блиск. Так само й егоїзм кривими, блідими мазками лягає на білосніжне полотно.
Ми самі заплямовуємо власну душу. Псуємо себе з середини, постійно змінюючи пензлі та залишаючи брудні, похмурі розводи. Часом необачно розтушовані тіні минулогобезжалісно руйнують контури сучасного малюнку. Душа зображена на полотні, подібно портрету Доріана Грея, ніколи не старіє і не покривається зморшками. Тільки безповоротно цвіте або тліє на фоні наших вчинків та рішень.
Цей портрет повинен висіти на видному місці, радуючи око господаря, або навпаки картаючи бездарного митця, що сидить у колі розкиданих пензлів. Ця обкладинка довершить нашу книгу, і поставивши автограф, ми нарешті зможемо пустити її до друку. Однак, ми ніколи не зможемо стерти своїм поглядом цю картину життя, зображену на старій, вицвівшій кіноплівці.
Ось таким я бачу полотно людської душі. Яскравим, теплим, неповторним. Авторським. Його неможливо оцінити матеріально, чи виставити в музеї. Воно просто є. Хтось ховає його в шафу, подалі від чужих очей, а комусь просто цікаво спостерігати, які барви до нього додадуть нові друзі.
Анастасія КЛИМ,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”