Цей лютий назавжди з нами… У серці кожної дитини,яка чула і бачила жахіття війни,у серцях батьків,які втратили своїх дітей, у серцях усіх українців…
Важко уявити,що в третьому тисячолітті в самому центрі Європи можуть вити сирени,летіти ракети,залишаючи по собі суцільну розруху і… смерть! В епіцентрі рашистської жорстокої сваволі опинилися багато українських сімей. Безвихідь, жах, розпач… Куди тікати? Що робити? Де жити? І чи жити взагалі?!.. А в багатьох – маленькі і дорослі діти. І хоч мозок не хоче усвідомлювати, але і дітей не пожалів ворог: кого-куля, кого-танк, а іншого – ракета… Невже українська мати народжувала для того, аби віддати на поталу свою кровиночку ненажерливому сусідові?! Ні! Світ не повинен змиритись з цим людожерством!
Пів року війни – близько чотирьохсот закатованих янголят. Вони залишаться в пам’яті не лише своїх рідних, а й у пам’яті всього людства. Нічим не виправдана жертва… У дітей повинно бути ДИТИНСТВО. Діти повинні жити в МИРІ. Діти повинні УСМІХАТИСЬ. Бо діти – це ж наше майбутнє! Душі маленьких українців промовляють з небес :”Люди, зупиніть війну!”
Чи можна пробачити ворогові смерть невинних душ і забути про це? Ні. Чи варто пам’ятати про горе і біль втрати? Так. Заради нашого майбутнього, заради того, щоб більше не загинула жодна дитина і щоб нога окупанта не бруднила нашу святу землю!
Надія ДИКУН,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”