Писати цю статтю мені було доволі важко. Пошуки людини, публіцистика якої відгукнулась би у моїй душі, тривали довго. Але чи то приплив натхнення, чи виснажуючі роздуми над цією темою дались взнаки, та вже скоро в уяві виник образ великої Людини – Василя Симоненка.
Більшість людей знають його як поета-шістдесятника, який відстоював права нашої держави в скрутні для неї часи, був справжнім патріотом та неперевершеним майстром слова. Зізнаюсь, донедавна ця величезна частина життя і творчості В. Симоненка була таємницею й для мене.
Поет народився 8 січня 1935 р. в селищі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Його батьки були колгоспниками, усе дитинство пройшло в селі у важкі воєнні та повоєнні часи. У 1952 р. закінчив середню школу в Тарандинцях і вступив на факультет журналістики Київського університету. Після його закінчення працював у «Черкаській правді», «Молоді Черкащини», «Робітничій газеті». Тоді й почався його шлях як журналіста.
Кожна стаття Василя Симоненка наповнена щирою любов’ю до Батьківщини, до простих людей, чий біль він розумів як ніхто інший, адже завжди пам’ятав про своє дитинство, рідний край і «…що предок мій споконвіку хліб сіяв і свині пас…». У багатьох своїх статтях, особливо з актуальних питань культури, політики, збереження української мови, традицій, екології він виступав гостро та сміливо. Журналіст Григорій Суховершко зазначає: «І хоч творчий доробок Василя Симоненка як публіциста вимірюється не тисячами сторінок, але все ним написане світиться по-своєму, випромінює прозору і чисту людяність, яка має бути у кожного сущого. І в цьому є щось хвилююче, відрадне, бо у духовний простір нації увійшов самонароджений справжній талант».
Писати вірші поет почав ще у студентські часи, проте через цензуру друкувався неохоче. Причиною цьому була ще й скромність Симоненка та сумніви щодо своїх можливостей. Його перша збірка «Тиша і грім», що вийшла у 1962 р., була схвалена читачами та критиками. На жаль, це єдина збірка, видана за життя автора.
Улітку того ж року міліціонери заарештували та жорстоко побили митця. На початку вересня 1963 р. він ліг у лікарню, оскільки після побиття його мучили болі. У поета діагностували рак нирок. Помер Василь Симоненко 14 грудня 1963 р.. Письменник прожив лише 28 років.
За своє коротке життя митець подарував нам багато геніальних віршів, як-от: «Ти знаєш, що ти – людина..?», «Україні», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україно, п’ю твої зіниці…», «Лебеді материнства», «Гранітні обеліски, як медузи…» тощо. До глибини душі вражають своєю ніжністю його вірші та листи, присвячені дружині Людмилі Півторадні. Раджу усім ознайомитися з творами письменника, щоб сповна відчути силу його вічного слова.
Отже, Василь Симоненко – не лише талановитий поет, а й професійний публіцист. Пишаюся, що мій кумир – незламний український патріот, захисник правди, який стверджує: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!».
Євгенія ПЕТРЕЧЕНКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”