Ну, що ж, привіт. Мене звати Зоряна і я «кругла» відмінниця. Думаю, мої «колеги» знають, як багато такі як ми тримають у собі. Тримають довго, дуже довго… А потім БАХ і «прорвало». Ти зриваєшся на того, хто буде під рукою, і кричиш про все, що наболіло. Отож, вважайте цю статтю моїм «криком душі».
Кожен навчальний рік у мене складається з уроків, гуртків, олімпіад, майже з усіх предметів, а цього року ще й МАН додався. Не хочу скаржитися, адже це в принципі те, чого я хочу: вчитися, досягати успіху та бути прикладом. Але в цьому є й інша сторона: ти втрачаєш багато того, чим живуть твої однолітки. Вільний час? Тільки уві сні! Нерви та стрес? Обов’язково! Після цього проблеми зі здоров’ям? Ну звісно!
Це, може, трохи перебільшення, та все ж в підсумку через все це я дуже віддалена від своїх однолітків і порозумітися з ними складно. Все-таки всім підліткам хочеться бути «такими як усі», чи не так? Потім, звісно, з часом розумієш, що це круто бути не такою як всі. Частина мене знає це і зараз, а от іншій подобається страждати від цього. А третя взагалі волає від несправедливості: ну чому не можна бути відмінницею та при цьому мати справжніх друзів, для яких ти не будеш «заучкою» і які будуть пам’ятати про тебе не лише на контрольних?!
А ще присутній, так званий, перфекціонізм – все, що я роблю, повинно бути ідеальним і навіть краще. Знайомо, еге ж? Плюс це те, що в різних галузях я не зупиняюся поки не досягаю успіху, а мінус – одна помилка і все, кінець світу, кличте на порятунок (і лікаря не забудьте, а то ще серцевий напад буде).
Найбільшими моїми проблемами є страх розчарувати та залежність від думки оточення. Хоч скільки б разів я не повторювала собі: «Помилятися – нормально. Ти людина, а не робот. Досить самокритики, оцінка це не критерій. Ти не стаєш гіршою, помиляючись», все одно кожного разу все повторюється: сльози, злість на себе, критика і наступного разу роблю все краще за мої можливості.
Відправною точкою до змін стала ситуація на уроці світової літератури в 7 класі. Потрібно було вивчити вірш, який був дещо складний і довгий, і ось всі розповідають, іноді помиляються, але вчителька спокійно на це дивиться і просто ставить оцінки. Нарешті моя черга: я трохи хвилююсь, тому роблю запинку. Хочу продовжити далі та Валентина Вадимівна зупиняє і говорить: «Зоряно, що це таке? Не очікувала, що ти не зможеш вивчити вірша. Та й взагалі щось в цьому році на уроках неактивна, завдання наче робиш та й по всьому. Я розчарована».
Мені наче ножем серце різонули. Вона ще щось говорить, та я не чую: у вухах шум, дихати важко, а сльози залили очі, що все розмите. Добре, що продзвенів дзвінок і це завершилось. Чимшвидше зібралась і під вигуки: «Ой, вона ще й плакса!» та спроби подруг зупинити мене, щоб поговорити, йду додому. Там мама заспокоює мене, говорячи, що все добре і я тут зовсім не винна.
Після цього, обдумавши все, я зрозуміла, що з мене досить. Мені більше не хочеться плакати через якусь незначну помилку чи думку інших. І я почала працювати над цим: відокремила уроки й хобі, які мені потрібні і якими хочу займатися, відстоюю свою думку, прагну не перевтомлюватися і оточувати себе людьми, для яких я справді важлива. Це довгий, важкий та болючий шлях, та він того вартий.
Зоряна ХАНДОН,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”