Я хочу жити в хорошій країні. Чому треба шукати кращого десь за лісами за морями? Хочу бути вдома, де все спокійно, красиво, чесно.
У моїй Україні не завжди так.
Якось довелося бути в “Епіцентрі” під час технічної перерви в чоловічому туалеті. На дверях оголошення: “Перерва з 10:00 до 10:30”. Прибиральниця, виконавши свої обов’язки і замкнувши двері, самовдоволено походжає перед чергою пританцьовуючих чоловіків… Не поспішає відчинити двом десяткам нещасних. Не приховує насолоду від своєї влади над ними.
Похмурий травень чотирнадцятого року. Ми купували квитки до Києва на сільській залізничній станції. Потяг запізнюється. Біжимо до каси — повернемо квитки й поїдемо електричкою. “Квиток відшкодовується тільки на третину. — А коли прибуде поїзд? — Слухайте оголошення.” Пішла остання електричка… Чекаємо годину… дві… три…чотири… Вітряно. Накрапає. Хтось на вокзалі пояснив, що цей поїзд прибував із запізненням на декілька годин увесь останній тиждень, бо об᾿їжджав бойові дії у районі Слов᾿янська. І мерзне собі жінка з дитиною на пероні, і мучиться думкою, як могла касирка продати їй квиток на потяг, що прибуває не за п᾿ятнадцать хвилин, а години на чотири пізніше.
Вузлова залізнична станція у невеличкому містечку. Поряд із вокзалом — райлікарня. Грою долі тут опинився демобілізований «атовець», зайшов попросити води. ТРИ дні нічого не їв. Медсестра сказала: “Туалет в кінці коридора — там з крана і напийся…”
Чому нам не близька чужа скрута?
Уявімо, що прибиральниця змилосердилась над тими чоловіками і якомога швидше відчинила двері. Уявімо, що касир сказала: “Скоріш за все вам доведеться довго чекати. Сідайте на електричку.” Уявімо, що медсестра увімкнула в реєстратурі чайник і дістала свій бутерброд, і побачила у тій нужденній людині свого брата або сина. Тоді б усі ці люди не понесли далі злобу, образу, роздратованість, пекуче слово, якими так перенасичене наше сьогодення. Прикро усвідомлювати, що ми далекі від простих християнських істин. Коли ближньому важко — і мені важко. Йому пече — і мені пече… І я докладу усіх зусиль, щоб йому стало легше.
Кожним своїм благородним вчинком або навіть щирим наміром ми робимо свою країну і життя навколо кращими. А кожним проявом своєї ницості або байдужості, ми винищуємо радість навколо. Ми звикли автоматично дивитись на ближнього зверху вниз. Варто лише опинитись «царьком у цій ситуації», ми обов’язково матимемо з цього зиск. Якщо не матеріальний, то хоча б примітивним задоволенням від почуття влади. Коли я не кину стаканчик з-під кави на узбіччя, коли подякую прибиральниці за її роботу, поступлюсь місцем в автобусі, пропущу у черзі того, хто поспішає, не відповім грубістю на грубість, то зроблю свою країну кращою. Кожен із нас – частинка мозаїки, складова гігантського механізму, яким є суспільство. Хочеш змінити світ — зміни себе! Може, саме з тебе розпочнуться незворотні зміни на краще. А Ліна Василівна Костенко сказала про це дуже влучно:
І якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Хіба це не та сама краса, яка врятує світ?
Р. S. Дякую безіменній прибиральниці з «Епіцентру», що надихнула мене на ці роздуми…
Марія ЖУКОВЕЦЬ,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”