Різдвяні свята – це неймовірний, чарівний час. У ці дні як ніколи відчуваєш, що дива дійсно можливі, а справжня любов існує. І зима тоді здається не просто чимось неприємним з морозом під -10 і ковзанкою 99lvl, а феєрією вогників гірлянд та мелодійними переспівами колядок, які змушують почуватись, мов удома.
З таким Різдвом я зріднилась іще 4 роки тому. Увечері 7 січня 2018 матушка з частиною нашого церковного хору зайшли колядувати до нас. Я разом з хористами заспівала тропар і послухала колядку, а потім матушка така: «Богданко, а ти не хочеш з нами піти?», а я така: «Матушечко, ну ви ж знаєте мене, почекайте хвильку, я зараз зберусь». І що ви думаєте? І я пішла!
Цьогорічне колядування перевершило за яскравістю усі попередні роки. Якщо торік я думала, що стелю не пробити, то цьогоріч зрозуміла, що помилялась – усе вдалось навіть краще!
Після святкового Богослужіння ми побігли додому, щоб перекусити та переодягнути «ходовий» одяг, а потім зібралися біля церкви, звідки нас забрав батюшка.
У перший день було не дуже холодно, навіть тепло (звучить як той мем…). Ближче до вечора нас уже упрошували: «Присядьте, ви ж втомились, перекусіть, візьміть той шматочок тістечка в рот!» У деяких хатах ми відмовлялись, бо уже стрімко сутеніло, а ще залишались будинки, а у деяких таки лишались на чашечку чаю. Увечері ми приїхали у невелике село Гектари, де мали обійти кілька хат. Проте, повірте мені, у Гектарах кілька хат – це дуже страшно. Частина дороги, що у самому селі, іще нормальна, а біля лісу, де теж живуть люди – суцільні ями, якби не морозець – там можна було б босим додому повернутись. Проте там дуже добрі люди!
В останній садибі ми з матушкою погрілись біля грубки (вдень-то не холодно, а ввечері-то дубиняка!) і рушили додому.
Другий день колядування розпочався також відмінно – ми розучили ще одну колядку, оскільки батюшка був на требі – Хрещенні малюка. Згодом батюшка звільнився та повіз нас далі колядувати. Те, що нас підвозили, дуже полегшувало процес для старших, яким важкувато вибути цілий день на ногах, а також мені, в якої на Святвечір розболілась нога і було важко ходити (муд: мені 16, почуваюсь на 116, а що). Увечері батюшка підвіз нас до себе додому, де ми, поки матушка та її дочки готували трапезу, заспівали усі колядки, які були в репертуарі, завіншували, а по тому, щасливі і радісні, розійшлися по домівках.
Як я можу підсумувати цьогорічне колядування?
Дай Боже, щоб наступне було іще кращим!
Богдана ЗАЛЕВСЬКА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”