Ми, підлітки, намагаємося жити не так, як усі інші, хочемо вирізнятися й врешті-решт, як кажуть, залишити свій відбиток у історії. Ми відвідуємо гуртки й курси, беремо участь у проєктах і конкурсах. Багато хто досягає успіху, а хтось у такий спосіб навіть формує твердий ґрунт для свого успішного майбутнього. Але якою ціною?
Я розповім вам свою історію, бо зазвичай мало хто помічає зворотній бік успішності підлітка.
Сьогодні я віце-президентка ліцею, ораторка, журналістка шкільної газети, спортсменка, відмінниця, олімпіадниця. Якось так про мене говорять вчителі, керівники гуртків, батьки. У свої 16 років я й справді багато чого досягла своєю впертістю та бажанням завжди бути першою. Але чи все так добре й класно, як здається на перший погляд?
Багато конкурсів і проєктів зацікавило мене у вересні 2020 року. Я знову вирішила балотуватися на посаду президента ліцею й віддала передвиборчому процесу занадто багато часу, сил і навіть краплинку душі. Поразка й відрив усього в один голос боляче вдарили по мені. Хоча багато хто й намагався підтримати мене й сказати, щоб я не засмучувалася. Я ні в кого не просила підтримки та навіть не відчувала того горя, яке всі намагалися знайти в мені. З головою поринула в історико-науковий конкурс, досліджувала історію родини під час Другої світової війни. Довгі пошуки матеріалу й пекельні дедлайни здалися нічим після того, як моя робота посіла призове місце. Надихнувшись перемогою, я вирішила, що хочу відчувати цей приємний смак перемоги ще більше й «підписалася» на інші конкурси й проєкти. Але не все так сталося, як гадалося.
Я вигоріла. Раптово. Не мала сил навіть встати з ліжка. Панічні атаки, істерики, завдавання фізичного болю самій собі, відсутність емоцій і нестабільний сон. Не дивлячись на це, я ходила до школи кожного дня. На мене тиснули з усіх боків: учителі з додатковими завданнями, завучі та родина з настановами на червоне свідоцтво, батьки – з проханнями «обличчя простіше» і побутовими питаннями. Мій комплекс відмінниці, який у мені розвинули ще в дитинстві, не давав просто зануритися в себе й відпочити. Доводилося вчити все й не абияк, а краще за інших. Якщо мене не задовольнить оцінка – я зроблю собі боляче. Як в дитинстві, коли батьки карали за кожну помилку, так і тепер, але вже я сама себе карала.
А життя йде. Дні змішалися, я почала плутатися в часі. Проєкти на місці не стоять, і чекати вони не збираються. Школа. Додаткові заняття. Олімпіади. Тренування. Одне й те ж кожного дня. Часу на радощі, прогулянки з друзями, спілкування з близькими, відпочинок чи просто перегляд фільму не було. Бракувало часу на все.
Насправді ніхто й ніколи не дізнається, чого мені коштувало повернення до життя. Як у мене почав з’являтися час на ще щось, окрім рутини. Я нікому не розкажу, що тоді було в моїй голові, що повернуло мене, що не дало потонути в пітьмі, ненависті, буденності.
З того часу пройшов рік. Моє життя, пріоритети, як і я, змінилися. Чи стало в мене більше годин у днях або менше завдань? Навпаки, я почала ще більше навантажувати себе. Але я знайшла людей, із якими мені комфортно, які можуть підтримати у складні моменти, витягти мене на прогулянку або просто приїхати й подивитися фільм разом. Я перестала сварити та карати себе, зглибилася в досягнення своєї мрії, відкинула все зайве й упевнено іду вперед, знаючи, що є ті, хто підтримає, буде поруч.
Віце-президентка ліцею, ораторка, журналістка шкільної газети, спортсменка, відмінниця, олімпіадниця? Людина. Ось хто я. Ніхто не може працювати без перерви. Навіть машину віддають у ремонт, коли вона ламається, і не продовжують їздити на зламаній, не перенавантажують її. Навіть пам’ять телефону чистять, щоб «мізки не закипіли», а не продовжують наповнювати її всім підряд, ігноруючи повідомлення про нестачу пам’яті.
Ось така вона, зворотна сторона успіху відчайдушних підлітків. Бути не таким, як усі, бути кращим і першим – престижно й круто. Але це також важко й не просто. І кожному з нас потрібна пауза. Ніхто й ніщо не може добре та якісно працювати без перерви на «спокійне життя».
Ірина ПОСНИК,
переможниця ХІІ всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,
учениця 10-Б класу опорного закладу загальної середньої освіти імені Василя Стуса Краматорської міської ради Донецької області,
учасниця гуртка журналістики,
журналістка шкільної газети «Восьме диво світу»,
капітан міської команди юних журналістів «Парадокс»
Мене надзвичайно зворушила ця розповідь. Проблема, порушена у статті, є актуальною, і я дуже вдячна Ірині за її коректне та чуйне звернення. В деяких моментах я побачила себе у минулому. Щиро рада, що Ірина знайшла сили зупинитись на хвилину, та зробити вірні для себе висновки. Успіхів і надалі!
Браво! Чудовий текст, повністю згодна) Але шкода, що впізнала себе..