Дуже часто, коли я розмовляю зі своїми знайомими на тему хобі, вони захоплено говорять про малювання. І це не жарт, майже всі мої друзі люблять малювати і в них це дуже непогано виходить. Так само, ознайомившись із біографіями відомих письменників – Т. Шевченка, В. Сосюри, О. Кобилянської – я знайшла спільне — всі вони любили малювати. В той час як я не можу навіть намалювати коло циркулем. І з малюванням мене не пов’язує абсолютно нічого.
Я обожнювала писати, читати, декламувати вірші. Загалом, займатися будь-якою творчістю. Але всім серцем ненавиділа малювати. Уроки образотворчого мистецтва були реальною каторгою. Я дуже рідко здавала малюнки, які нам казала малювати викладачка. І дуже часто отримувала за це негативні оцінки. Та викручуватись якось треба було, тому малюнки мені малювала мама. Виявляється, вона так само малювала їх моїй сестрі та братові, коли вони ходили до школи. Така собі сімейна традиція антихудожників. В кінці семестру я здавала мамині малюнки, виправляла одиниці і отримувала нормальні оцінки. Непогана стратегія, беріть на замітку.)
Та, як би мама не старалась заробляти мені оцінки з мистецтва, малювання я досі вважала заняттям для психопатів. Як зараз пам’ятаю, колись вчителька сказала, що аби вміти малювати, треба народитися з цим талантом. На що я відповіла: “Аби любити малювати, треба народитися із додатковими мозковими звивинами”. Вирішуйте самі, комплімент це, чи, може, навпаки — образливі слова…
Отож, навіщо я про все це розповідаю? Просто, аби “забулити” художників? Розповісти про те, яка я дивна? Навіщо?
“Усім великим змінам передує хаос” — сказав Діпак Чопра.
Цим хаосом були мої тверді переконання щодо малювання. Я зарікалася, що ніколи не буду малювати і мені ніколи не буде подобатись це заняття. Та не так сталося, як гадалося.
Моя мама дізналася про картини за номерами*. І почала вмовляти, аби я купила собі таку. Попри те, що дуже не хотіла її малювати, я все ж вирішила побороти свій страх малювання і купила картину. І тут мене “поперло”.
Не знаю, що зі мною сталось, але я дуже захопилася створенням цієї картини. Я малювала кожен день, без винятку. І мені це дуже подобалось. А коли я розповіла про нове захоплення друзям, їхньому здивуванню просто не було меж. Мовляв, ще вчора ти розказувала про психічні відхилення художників, а сьогодні не береш слухавки і не відповідаєш у діректі, бо малюєш…
Згодом захоплення картинами за номерами переросло у щось більше. Тепер я малюю щодня не тільки за номерами, а і звичайні малюнки. Малюю скетчбуки**. І просто кайфую від того, що раніше не могла терпіти.
Я робила поспішні висновки і зарікалася, що життя не зведе мене ніколи з малюванням, бо я не психопат. Та все змінилося, коли я спробувала. А психопатом я себе досі не вважаю.
*Картина за номерами — це картон, полотно або дерев’яне панно, на яких нанесений малюнок із пронумерованими фрагментами. Кожен із них потрібно зафарбувати фарбою з тим самим номером.
**Скетчбук(переклад з англійської- книга ескізів)- це книга чи килимок із порожніми сторінками для ескізів, і художники часто використовують для малювання, чи малювання як частину свого творчого процесу. (З Вікіпедії).
Галина ЗАНОЗОВСЬКА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”
Класно,крут,молодець