Журналістика, як і будь-яка інша професія, з часом змінюється, удосконалюється, набуває нових жанрів та відтінків. Але незмінною залишається важливість журналістики і її потреба для свідомого суспільства. Чому лише для свідомого? Тому що свідомі люди не поширюють фейки, а шукають першоджерело. Тож однією з перших проблем сучасної журналістики є неправдива інформація, новини, які часто можна зустріти на доволі популярних сайтах. Люди, довго не замислюючись, «хапаються» очима за «гарячий» заголовок, що, до речі, є однією з ознак неправдивої новини. Звичайно, сам журналіст може захопитися заголовком і провести журналістське розслідування, спростувавши або підтвердивши новину, яка швидко розповсюдилася мережею. Тут же відразу дві проблеми журналістики – плагіат(обвинувачення у плагіаті) та миттєві копіювання й перепости новини. Іноді знайти першоджерело взагалі неможливо чи вкрай складно, бо трапляється така схема: матеріал друкують на сайті із зазначенням автора – цей же матеріал підхоплює і друкує газета, зазначаючи сайт, звідки взято інформацію – потім коротко переповідають той самий матеріал у новинах, зазначаючи сайт газети… Ланцюжок можна продовжувати безкінечно, бо чи не кожен телеканал, газета – мають свої сайти та сторінки в соцмережах. Звідти поширюють інформацію їх читачі(слухачі, глядачі) собі на сторінки. Нерідко читач є ще й автором якої-небудь спільноти в тій чи іншій соцмережі, де подана інформація виноситься ще й на обговорення. Там вже ніхто не в змозі заборонити розгулятися людській фантазії. Але ж навряд-чи комусь спаде на думку перевірити, звідки взяв інформацію журналіст, чий матеріал було опубліковано на сайті, спочатку умовного ланцюжка. Наскільки та інформація є достовірною і чи нічого не переплутав автор матеріалу? Не завжди і журналіст є достатньо обізнаним у темі, якої торкається у своєму матеріалі. Так, на цю тему розмірковує олександрійська журналістка, членкиня НСЖУ, поетка та авторка книг Тамара Аноко:
« Перша проблема: поверхневе вивчення проблеми, яку піднімаєте. Не дай Боже, у погоні за валом (дати побільше статей) вдаватися до поверхневості. На жаль, досить часто допускають подібне й наші журналісти. А мені здається, краще поставити матеріал з Інтернету, ніж дати не перевірений, не уточнений, не вичитаний матеріал. Такі хиби допускаються досить часто й через це в журналістське слово не завжди вірять. Безумовно, всі галузі життя досконало журналіст знати не може, але якщо піднімаєш проблему, то вивчи її, наскільки це можливо, або напиши коротко, не влазячи в те, чого не розумієш, або порадься зі спеціалістами. Наступна проблема: заангажованість журналістів і журналістики: замовник платить гроші, а ти пиши, що він схоче – це чи не найбільша проблема сучасності. Ну це на перший погляд. Звичайно, ще є».
Отже, про те, які ще є проблеми журналістики, готуючи матеріал, я поспілкувалася із самими журналістами. Кому ж, як не їм, відданим майстрам свого просвітницького діла, знати, які є проблеми журналістики ХХІ століття?
Олена Карпачова, журналіст, член НСЖУ, лауреат краєзнавчої премії ім. А.Кохана, у журналістиці з 1999 року, 15 років працювала заступником головного редактора газети «Олександрійський тиждень», засновник медіапортала «Zametka» також стурбована проблемами сучасної журналістики. Після святкування Дня журналіста 2021 року Олена Карпачова опублікувала на своєму медіапорталі «Zametka» статтю «О «продажности» журналистов: размышления после праздника». У матеріалі йдеться про основну проблему сьогодення – «продажність» ЗМІ та неготовність суспільства платити за якісну журналістику. У коментарі стосовно даного дослідження Олена Карпачова ділиться:
«Абсолютна більшість людей переконані, що журналісти працюють просто тому, що їм це подобається. І це, звичайно, правда. Ми закохані у нашу професію, яка давно стала способом життя. Вона не сковує нас у рамки і дає відчуття свободи самовираження. Але ж журналісти – такі самі люди, як і усі, і вони також хочуть гідної оплати своєї часто небезпечної роботи, кар’єрного зростання, зрештою захисту авторських прав. Та чи можуть вони на це розраховувати? І от з цим якраз проблеми.
Наразі ринок ЗМІ переживає кризу, і багато журналістів вимушені відмовитися від справи свого життя. Збитковість видань, низькі зарплати, попит на швидкість, а не на якість, розвиток блогерства – усе це спонукає журналістів шукати інші способи заробітку і реалізації. Йдуть досвідчені люди, професіонали.
Перша причина – низька оплата праці. Здавалося б, чим більший досвід і професіоналізм, тим вище має бути зарплата і гонорар. Та ні, якраз навпаки. Роботодавцю вигідніше найняти молодого співробітника – нехай і пише не дуже (може, колись випишеться), але йому достатньо мінімалки. Буде старатися, розраховуючи на підвищення, поки не зрозуміє, що його не буде.
Питання: хто має платити журналістам у нас взагалі відкрите. Держава, органи влади на місцях? – Ні, бо це будуть «кишенькові» ЗМІ. Олігархи, власники видань? – Ні, бо це корупція, «джинса», «клюква» і суцільна брехня за гроші. А хто тоді? – А ніхто. Інформація – не той товар чи послуга, за який люди готові платити. Бо зараз у мережі кожен сам собі журналіст. І більшості взагалі все одно, вони не відрізняють статтю від посту у Facebook, відосік у Tik–Tok від відеосюжету. Неперевірені факти, анонімні джерела – кого це цікавить? Головне – щоб було цікаво і рейтингово. І бажано, щоб не «многабукофф» А те, що це не журналістика, а мережеві плітки, нікого не цікавить. Безоплатного контенту багато, і залишатися комерційно успішними ЗМІ зараз дуже проблематично. Інформація – не продукт першої необхідності.
Ті, хто наважився відкрити своє видання, блог або сайт з метою заробити на тому, що вміє добре робити – на подачі інформації – знають: з фінансової точки зору журналістика – неконкурентна професія. При тому, що вона досить важка і відповідальна. Рівень зарплат у цій професії низький. Принаймні на місцях. Більшість ЗМІ напряму залежать від власника.
Журналістам доводиться стикатися з великою кількістю негативу – це стосується і подій, про які вони розповідають, і реакції аудиторії, ботів і хейтерів. Психологічно це важко.
Немає жодного шансу захистити свої авторські права, навіть часто не знаєш, хто саме зробив репост твого матеріалу і на який сайт чи у яку групу, і видав це за свій контент. Копіпаст процвітає. Перевіряти першоджерело? Шукати правдиву інформацію? Ні, ви що… Для читача це довго і.. навіщо? Зараз самі знайдуть, і виложать, кому потрібно. Хто зараз переходить за посиланням? Усі лайкають фото і два-три речення підводки. А то і просто заголовок. Достатньо.
При усіх плюсах журналістики вищеназвані мінуси дуже знижують рівень престижності цієї професії, знецінюють її. І це справді дуже ображає. Виходить, професіонали у цій сфері не потрібні. А перепостити чужу новину, змінивши заголовок на більш гучний, зможе кожен. І відео знімати також. А сторіз взагалі уже знімають усі. І їх проглядають набагато краще, ніж стрічки новин…
Наостанок розповім випадок зі свого життя. Запросили мене якось у вихідний день на захід у дворі багатоповерхового будинку. Агенція свят привела аніматорів – їй заплатили гроші. Виступив хор ветеранів – нате вам солодкий подарунок. Показали вправи діти-спортсмени – ось вам призи. А журналісту, який у свій вихідний прийшов на захід, бо незручно було відмовити, говорять: «Ну, це тобі буде такий матеріал, що усі почитають! І фоточки швидше скинь!»…» ‒ такими проблеми сучасних ЗМІ бачить олександрійська журналістка Олена Карпачова. Яскраво виокремлює проблему низької заробітної плати працівника ЗМІ. Схожу проблему зауважила і досвідчена журналістка Тамара Аноко. Якщо журналіст виконує чиєсь замовлення, і пише лише те, що вигідно комусь одному, то звичайно, за таке й гонорар заохочувальний отримає. Але ж якщо журналіст не займається «письмом на замовлення» і його не утримує політик, олігарх, то заробити істинною інформацією буде важко. Нині проблема «залежних» ЗМІ є однією з найактуальніших, оскільки про неї говорять більшість опитаних мною журналістів.
Ірина Кошкіна, головний редактор ТОВ “Редакція газети “Вільне Слово”, однієї з найвідоміших друкованих газет в Олександрії та районі, спірні проблеми журналістики коментує так: «Як на мене, то сьогодні в українській журналістиці є чимало проблем. Кадри є, професіоналів вистачає, але особисто я не можу собі дозволити тримати штат. Скажімо так, будь-якій редакції, яка не пише на замовлення, дуже непросто виживати. Бо реклами в друковані видання дають все менше. Інтернет та соцмережі випереджають. Тому виходить, що, наприклад, газети, мають дотуватися. Звідки ж візьмуться гроші на податки і заробітні плати? Але ж хто буде дотувати газету, якщо вона не виконує замовлення? Вважаю, що найперше – в існуванні цивілізованої журналістики як такої має бути зацікавлена найперше держава. Або як варіант – бізнес. Партнерські відносини можуть вирішити ці питання. І в Україні є кілька прикладів успішних кейсів на основі партнерства. Проте для реалій Олександрії в більшості – це поки дещо утопія. Маю надію, що інтелігентний сучасний підхід – це наше спільне майбутнє. Зараз навчаюся у тренерів із Білорусі, Німеччини і Франції. Це практики – редактори, які успішно працюють і розвивають свої редакції. Реальні механізми і можливості. Я навіть захистила власну вибудувану бізнес-модель, де прописала до тонкощів існування редакції і надходження коштів, в результаті тренери визнали її успішною».
Ірина Кошкіна самотужки утримує газету, крім того постійно навчається та розвивається. Наявність проблем у журналістиці залежить деякою мірою ще й від журналіста. Він має бути всебічно розвиненим і обізнаним у багатьох напрямках. Це допоможе розкривати теми не поверхово, а цілком, із середини проблеми, дивлячись на ситуацію очима реципієнта, але сприймаючи інформацію на професійному рівні.
Про журналістські проблеми й напрям, у якому просуваються сучасні ЗМІ, під час зустрічі розповіла Світлана Орел, членкиня НСЖУ, засновниця сайту «Кропивницький час -Time»: “Я входила у журналістику при розпаді союзу. Покоління тих журналістів, хоч і проходило цензуру, але було більш зосереджене на культурних, суспільних явищах, глибше проникали у теми, які порушували у своїх матеріалах. У 90-х роках мені довелося брати інтерв’ю у редактора Маловисківської газети Григорія Красного, яке так і називалося «Редакція – центр культури». Тобто тоді журналістика була певним взірцем культури, грамотності, авторитетності. «Журналіст» у моєму розумінні – суспільна інституція, потужна особистість, яку знають, яка має своє ім’я серед еліти. Він повинен тримати планку грамотності, але нині суцільна безграмотність – то біда нашої журналістики. Багато залежить від самого журналіста, а вже потім від колективу. На сьогодні структура редакцій порушена,точніше абсолютно зруйнована. Розумію, що цьому є економічне виправдання. У редакціях газет немає літературного редактора, коректора, як було раніше. Завжди необхідно читати матеріали, які йдуть до людей. Мені сумно бачити, що сьогодні журналістика втрачає якості справжньої. Наприклад, можна переглянути 10 сайтів, але інформація на них буде однаковою, бо ніхто не заглядає більше, ніж викладено у прес-релізі будь-якої установи. Прес-релізом можна користуватися, але не можна усе скопіювати і видати за повноцінний матеріал, у якому все добре і всі задоволені. Тому поверховість журналістики – одна з основних проблем. На жаль, у вишах освітня програма не спрямована на підготовку журналістики, принаймні так було кілька років тому, коли готували вчителів,а не журналістів. Але ж для того, щоб розібратися у тому, що відбувається у суспільстві, потрібно мати відповідну освіту. Однак, не зважаючи на це все, журналістика має силу, що притягує і стимулює працювати у цьому напрямі”. Про журналістську діяльність та проблеми Світлана Орел говорить емоційно та влучно, адже на її очах – цілі покоління журналістів, абсолютно різні часи розвитку журналістики як професії та ремесла. за плечима Світлани – величезний досвід праці на журналістській ниві, врожаєм якої є сотні велика кількість матеріалів, професійне визнання та пізнання найрізноманітніших видів і жанрів журналістики. Світлана Орел виокремлює нову проблему журналістики – низька грамотність працівників різних видань. Причиною цьому може бути те, що люди не привчені плати за журналістику, а той, хто має в кишені мільйон-два гривень – набирає людей, що мають нестійку позицію, не маючи досвіду, готові працювати за мінімалку чи й нижчу заробітну плату. Як правило, такі ресурси добре знані, їх читають, але ж від справжньої журналістики вони, на жаль, далеко.
Валентина Безух, журналістка “молодої” газети “Новини громади”, що від початку 2021 року виходить на території Малої Виски й розповсюджується на території всієї Кіровоградщини, проблеми журналістики коментує так: «З кожним роком стає ще більше труднощів у нашій професії. Однією з проблем є недостовірність інформації, погано висвітлена інформація, коли висвітлюється тільки з однієї сторони, тієї сторони якої потрібно комусь, а не звичайному громадянину. Іншою, завжди глобальною проблемою є виборча компанія, коли журналісти пишуть і публікують матеріали про ту чи іншу виборчу особу/партію, яку потрібно просунути. Третьою проблемою є журналістські матеріали, які мають замасковану рекламу, і з кожним роком їх стає все більше. І четвертою проблемою є поверховість і повторюваність інформації, коли всі ЗМІ пишуть про одне і те ж, не маючи бажання знаходити нові теми, робити нові дослідження. Або ж ми живемо в такий час, коли окрім як політика та вірус – більше немає, про що говорити, писати… А взагалі, основою всіх проблем є гроші: за що заплатили, про те і пишуть.»
Отож, практично, кожен журналіст, незалежно електронного чи друкованого ресурсу, окреслюють основну проблему – залежні, «продажні» ЗМІ. Таким чином залишається визначити – журналісти роблять такий крок зі своєї волі, чи від того, що піти іншим шляхом просто не можуть? «Власники» платять більше, аніж може платити держава, звичайно, якщо вона ще може платити хоч щось за істинну інформацію. У журналістиці важко втриматися, якщо йти в неї виключно з матеріальним інтересом, тут потрібна безмежна любов до цієї справи, покликання душі і серця.
Але ж як вирішити існуючі проблеми журналістики?
По-перше, слід зацікавити суспільство темами поза політикою. Так, це і сфери неможливого, проте політика змінюється, незмінною лишається система і єдина асоціація з політикою – бруд. Так це, чи ні, однак навіть підліток відповідає на питання, що в нього асоціюється з політикою, відповідає: бруд, гроші. Однак, на сьогодні все більше людей, які свідомо відмовилися від перегляду телевізору. Не лише новин, а повністю від всього, що там показують. Зрештою, ці люди переконані: «Який сенс його дивитися, коли там все-одно правди не почуєш?»
Раніше люди чекали сенсацій, журналістських розслідувань, а тепер – чекають правди. І шукають її у політ-блогерів, які насправді далеко від справжньої журналістики, а їх відео не зовсім схожі на сюжети.
По-друге, нарешті запустити в дію закони про авторське право, збільшити відповідальність за плагіат. А ще — посилити контроль у соцмережах за неправдивою інформацією, блокувати фейки, коли на них скаржаться.
Суспільство чекає правди, і лише журналісти здатні відкрити її народові.
Аліна ШЕВЧЕНКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”