Ця історія розпочалася несподівано, як зазвичай починається дрібний-дрібний, але холодний осінній дощик у моєму рідному місті Одесі. Але на відміну від частих приморських опадів, я не хочу, щоб ця історія колись закінчувалася.
Мені було п’ять років. В мене були певні проблеми з вимовою, і педіатр запропонував два варіанти — логопед або хор. Моя мама вирішила, що другий варіант буде кращим для мене, і ми з нею пішли до музичної школи. Я дуже хвилювався, тому що йшов на «прослуховування». Я зовсім не розумів, що це таке. Я маю заспівати? Але ж я зовсім не вмію! До того ж, мене мав «прослуховувати» сам директор!
Але все виявилося набагато легше. За страшним словом «директор» опинилася дуже приємна жінка. Вона попросила мене розповісти віршик, і я з великим задоволенням це зробив. Після цього вона попросила мене повторити ритм, який вона настукала олівцем. Це в мене гарно вийшло. Зрозумівши, що в мене гарний музичний слух, мене прийняли до музичної школи. Пізніше вже моя вчителька зі сольфеджіо виявила, що в мене абсолютний слух, що досить рідко зустрічається.
Я ходив на хор десь чотири роки. Я досі дуже полюбляю співати. Хочу в майбутньому піти на професійний вокал, бо маю великий голосовий діапазон і мрію опанувати свистковий регістр.
А в шість років я зрозумів: “Як гарно звучить фортепіано!” Я добре пам’ятаю, як сказав ці слова. Одного разу я прийшов на хорову репетицію трохи раніше, і почув, як вчителька грала свої улюблені п’єси на фортепіано. У мене навіть збереглася дата у старому щоденнику: 9 вересня 2014 року. Саме в цей день я почав займатися грою на фортепіано. Через деякий час ми з батьками поїхали до величезного музичного магазину в центрі міста, і я обрав собі фортепіано. Білосніжне.
Моя вчителька, Світлана Козинець, виявилася дуже досвідченою, вміла зацікавити. Перші мої “п’єски” зараз мені здаються до сміху простими. Я дотепер пам’ятаю, як я мучився над піснею під назвою “Слониха”! Її потрібно було зіграти двома руками, що я робив вперше. Світлана Володимирівна була вимогливою, але завдяки їй в мене виходить грати навіть складні твори. Зокрема, у музичній школі я грав багато творів Шопена і Баха.
Коли я навчався в музичній школі, в мене були і складні періоди. Іноді зовсім зникало бажання займатися. Я навіть серйозно хотів залишити музичну школу. Але кожний раз моїй матусі вдавалося мене переконати, і я продовжував грати. А в останній рік навчання я вже грав з великим задоволенням. На випускному екзамені я мав зіграти твори, які сам обрав, і вони мені дуже подобались.
Зараз мені 14 років. Рік тому я закінчив музичну школу. Але з музикою не розлучаюсь. Я майже кожного дня граю на фортепіано, іноді пишу аранжування. Нещодавно виклав у мережу свою першу роботу — фортепіанний кавер на пісню “Don’t Break Me”. Та я впевнений, що це тільки початок, і найцікавіше ще чекає попереду. Безсумнівним залишається лише одне — за вісім років навчання в музичній школі музика стала невід’ємною частиною мене.
Ігор ДАРМАНЯН,
випускник Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”