Почнемо з того, що я – активний учень: беру участь у різних конкурсах, допомагаю вчителям з проєктами, створюю власні ідеї та намагаюся втілювати їх у життя. Але дуже часто доводиться чути у свою адресу багато зауважень і критики.
Пам’ятаю, як минулого року я писав статтю для сайту школи. Я завжди підходив до педагогів-організаторів або класної керівнички й радився з ними. Одного “прекрасного” дня я показав виконану роботу моїй вчительці з української мови. Вона переглянула весь той текст і говорить: “Мішо, це жах. Скільки тут помилок… Хіба це можна взагалі кудись публікувати?”.
Сказати, що я був у ступорі – нічого не сказати. Мені було так неприємно й боляче це чути. Я працював дуже довго над пошуком інформації для цієї статті, був упевнений, що ця робота – цікава і класна, а тут тобі просто кинули багнюки в обличчя. Єдина думка, з якою я ходив ще цілий тиждень – покинути журналістику, припинити писати назавжди.
Продовжу свою розповідь. Після того, як вчителька сказала, що виконав роботу погано, я хотів зрозуміти те, що їй саме не сподобалося. Тому й попросив її пояснити, що не так із моєю статтею, і вона залюбки це зробила. Учителька з української мови допомогла мені зрозуміти те, які теми потрібно сумлінніше опрацювати, як зробити текст “чистішим” і грамотнішим.
У нашому менталітеті прийнято завжди звертати увагу саме на помилки. У школі оцінку ставлять, рахуючи кількість похибок учня. У Франції та в більшості країн Європи інший підхід до цього питання. Учителі підкреслюють не просто помилки, але і ті моменти, які сподобалися педагогу. Я вважаю, що такий підхід є набагато кращим, ніж постійно “тикати” учня в його прогалини у тій чи іншій темі. А так школяр розумітиме не тільки того, що він зробив багато помилок, але й того, що вчителю сподобалося декілька моментів у роботі.
Ще критика повинна бути конструктивною! З часом я зрозумів, що якщо мені просто сказали, що моя робота – це марна витрата часу (і ця людина не аргументує свою думку), то не слід сприймати ці слова близько до серця. Скоріш за все, цей оцінювач й добивається того, щоб ви опустили руки. А от до пояснень його точки зору треба прислухатися, адже ці слова зможуть покращити проєкт і себе в цілому.
Звичайно, розумію, що ще не вмію писати такі захопливі й цікаві тексти, як відомі журналісти й копірайтери, не вмію брати інтерв’ю, як талановиті інтерв’юери. Як говорив один мудрець “Хочеш літати – умій падати”. Я готовий падати, і падати купу разів. Скільки б у мене вже не було тих “падінь”… Однак, я бачу, що розвиваюся і йду в правильному напрямку.
Бажаю й вам вірити в себе й у свої мрії!
Михайло СИДОРЕНКО,
випускник Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”