Осіннього сніжного ранку я з’явилася на свiт. Я не пам’ятаю тієї митi, але яскравi свiтлини, на яких бачу щасливі очі і щирі посмішки моїх батьків, зігрівають мене теплом.
Мої батьки були дуже юні, коли в них з’явилась я, маленька Веронічка. Їм було по вісімнадцять, вони одружились будучи студентами. Не маючи власного житла і стабільного заробітку, хвилювались, що не впораються зі мною. Але мої дідусь з бабусею підтримали їх і допомагали всім чим могли.
Моє раннє дитинство було захопливим, радісним, цікавим. Я люблю всіх своїх рідних, і просто обожнюю маму і «папу». Мені нічого не бракувало: ні турботи й любові, ні красивих іграшок, яскравих суконь, різних солодощів, які завжди купували для мене – найдорожчої. «Папа» – так я його називала, говорив мені, що я його принцеса. Він зі мною грався в хованки: я ховала свою голівку під ковдру і думала, що я гарно сховалась, а він подовгу ходив по кімнаті і не знаходив мене – це було весело. «Папа» катав мене на велосипеді в дитячому кріслі, так швидко, я голосно кричала від радості: «Лечу!», і дзвінко сміялась. Він носив мене на плечах, а я говорила: «Но, коняка, нооо!». Та одного вечора я не дочекалась його з роботи. В наступні дні, він також не з’являвся.
- Ма! А де мій «папа»? – запитала я. Але мама нічого не говорила, вона мене міцно обіймала, цілувала моє волосся і казала, що все у нас буде добре.
Мені було три. Я довго гралася на вулиці, бігла на зустріч незнайомим чоловікам, схожих на мого батька, вдивлялася в їхні обличчя і хотіла побачити знайоме. Тоді не розуміла, що мій «папка» до нас більше не прийде. Він ніколи не з’являвся в нашому житті, не допомагав, не телефонував і не цікавився моїм життям, не шукав зустрічі зі мною. Коли я підросла, дізналася що папа нас покинув, знайшов іншу жінку, має родину і дітей. Батьків не обирають, але і від своїх дітей не можна відмовлятись при жодних обставинах. Його позбавили батьківських прав. Я розчарована…
В мене з мамою все добре, так як вона і обіцяла. У чотири роки я вже вміла читати, писати й рахувати – це вона мене навчила. Мені тринадцять, я гарно вчуся в школі, беру участь в різних заходах, відвідую музичну школу, де навчаюсь гри на саксофоні. А ще в мене з’явились два молодших брата і тато, який все робить для того, щоб наша сім’я була щасливою. Тепер я зрозуміла значення приказки: «Справжній батько дитини не той, хто дав їй життя, а той, хто виховав». І тепер я татова принцеса!
Вероніка КУЛАКЕВИЧ,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”