Всі ж пам’ятають, коли вперше прийшли до школи, сіли за парту, і познайомилися з першим класним керівником. Тоді ще, будучи маленькими боягузами, ми навіть не уявляли, що буде далі.
І ось тепер, після дев’яти років проведених разом, ми повинні прощатися, звісно, не назавжди, ще будуть зустрічі і нові історії, але це вже інша історія. І хоча дуже важко розлучатися, але в цьому житті нема нічого вічного, рано чи пізно це повинно було закінчитися. Цей момент настав, пора прощатися. Говорити можна довго, але найдоречнішим тут буде одне слово – дякую вам усім за все те, що було зі мною упродовж усіх цих років.
Нехай це і кінець, але давайте згадаємо все те, через що ми пройшли за весь цей час. Пропоную почати з першого вересня 2012 року. День тоді був сонячний, під символічну пісню з букетами, набагато більшими ніж вони самі, вийшли двадцять шість першокласників. Вишикувавшись перед школою, почали розказувати віршики, хто як вмів, але щиро. Продзвенів дзвінок, дев’ятий клас провели до класу, і тоді почалася історія довжиною в дев’ ять років, а називалася вона ‘’найкращий, і найнеслухняніший клас’’.
Наша перша вчителька вкладала в нас все, що могла, єдине, що їй не вдалося –дисциплінувати нас та змусити добре поводитися. Ми були ще тими шибайголовами з першого до останнього дня. Ну і, звісно, вчителям це не подобалося, але нам було байдуже. Вчителів, які могли дати нам раду, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Такою була наша перша вчителька, ми боялися її. Після закінчення початкової школи, наш дуже ‘’спокійний’’ клас, звалився на голову вчителям старшої школи. Вони від нас натерпілися, зате запам’ятають надовго.
Йшли дні, місяці, роки, не встигли ми озирнутися, як уже стали дев’ятикласниками. Це однозначно був найкращий рік. Розуміючи, що залишилися лічені місяці, кожен момент проводили разом, допомагали один одному, ризикували, нотації слухали разом, все – разом. За цей рік стали однією великою сім’єю. Але, на жаль, історія підійшла до свого щасливого фіналу, і нам пора йти далі, кожному своєю дорогою. Це не означає, що ми розійдемося назавжди, життя зведе нас разом, навіть якщо ні, пам’ятайте тих хто дорослішав разом із вами. Тих, хто подарував вам перші розчарування, любов і щастя в колективі. Пройде багато років, ти знайдеш в старій шафі запилений альбом, гортаючи сторінки, будеш згадувати нас, і розказувати про таких особливих учнів своїм внукам. Прощавайте, мій найкращий 9 клас.
Тетяна ХУДОБА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”