До чотирьох років я була єдиною дитиною в сім‘ї. Вся батьківська любов і увага приділялись мені одній. Я мала все: від того, що потрібно, до незначних примх і забаганок.
Минуло десять років. Тепер нас п‘ятеро. Якщо мене запитають, чи хотіла б я зараз бути однією дитиною в сім‘ї, я зі впевненістю відповім «ні»! Існує міф, що чим більше дітей, тим менше уваги приділяється старшим, на них менше коштів і часу. З власного досвіду можу сказати, дурниці це все. Батьківська любов не ділиться на кількість дітей, вона примножується і з кожним днем зростає. Я можу звернутись до батьків у будь-який час, зарання знаючи, що мене вислухають і допоможуть.
У дитинстві , ще не маючи сестри чи брата, я спостерігала на майданчику за іншими дітьми, в яких вони є, і мріяла так само бавитись зі своїм маленьким чудом. І ось, одного дня я помітила деякі зміни: у мами виріс животик! Тут я все зрозуміла. Мого щастя в той момент не передати. 12 лютого 2011 року на світ з‘явилась найчарівніша дівчинка Улянка. Коли я зайшла в палату й побачила її вперше-очам повірити не могла, невже можуть бути такі маленькі ручки, така крихітна голівка?…Признатись чесно, я трішки занепокоїлась , як же я буду тримати її? Вона ж за розміром така, як мої ляльки, але жива! Один фрагмент, який найбільше запам‘ятався мені-тато, мама і я сидимо поряд з Улею, а вона дивиться по черзі на нас, і найбільше її погляд зупинявся на мені!
Через три роки нам захотілось більше драйву й ми вирішили попросити батьків про ще одну дитину. В процесі розмови виявилось, що мама вже на той момент була вагітна. Які ж то були емоції…Третьою родилась також дівчинка. Ми довго думали назвати її Машею чи Вірою, але все ж таки зупинились на першому варіанті. Не раз траплялось, що нас порівнювали з героїнями вірша Олександра Пушкіна: «Три девицы под окном
Пряли поздно вечерком…» Але то не наша історія…В нас було стільки енергії, ми весь час бігали по квартирі й зносили все на своєму шляху. Коли Маруся вчилась ходити, гриміли стільці-вона використовувала їх за опору. Не витримавши, сусіди прийшли до нас зі скаргами(це повторювалось неодноразово). Батьки всіма зусиллями намагались нас втихомирити і в них це виходило на якийсь час, а потім , як то кажуть : «Наша пісня гарна нова, починаєм її знову!»
Після тієї квартири в нас змінилося ще дві і рівно стільки ж братиків народилося, доповнивши нашу сім‘ю. Одному з них чотири рочки, другому майже рік. З наймолодшим я часто виходжу на прогулянку до парку чи годую його з ложечки. Уже зараз я можу доглядати за дитиною на рівні з мамою, а проводити час з малюком мені в задоволення.
Цього літа ми відпочивали в Кемері(місто в Туреччині) протягом одинадцяти днів. Це як доказ тому, що діти не ставлять хрест на житті людини й не зобов‘язують її сидіти дома в чотирьох стінах. З ними також легко й весело можна подорожувати. Головне – мати бажання та бути готовим до цього фізично й морально.
Крім того, що я вже загартована до дітей і маю до них підхід, життя в такій великій родині навчило мене любові до ближнього, терпіння, поваги, співпереживання й саме головне-думати про своїх близьких людей, а не бути егоїстом і турбуватись тільки про себе.
Валерія ЖУРАВЕЛЬ,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”
дуже цікавий та гарно написаний текст ! 🙂
щиро дякую автору за дуже цікавий та гарно написаний текст ! 🙂