Чисте блакитне небо, жовтогаряче сяюче сонце, густий темно-зелений ліс – все це інша паралельність, в якій не вирує міське життя. Подекуди чути відгомін водоспаду, що безтурботно спадає з високої гори. Він піниться, скаженіє, лютує й наповнює долину диким, зовсім незвичним звуком (аж моторошно стає!). Але враз його перебиває голосний пташиний спів, милий серцю, запашний аромат степового різнотрав’я (в голові справді паморочиться!). Але найголовніше – тут тиша й спокій. Серце перестає битися у звичному ритмі, а душа, скута десятками років міської метушні, здобуває омріяну волю. Тут панує магія природи, адже щоразу оглядаючи навколо себе численні пагорби густого лісу, чудові, осяяні сонцем, долини та кришталевий водоспад – поміж цього ти бачиш щось нове, незнане тобі досі.
А й справді, ця земля поєднує собою історії різних віків, розпочинаючи ще з IX століття. Спочатку дерев’яне укріплення, проте у 1241 році його знищили монголо-татари. Згодом кам’яний замок, а поруч із ним постав великий костел. Пізніше пишний палац був окрасою міста Червоногород, що омивається річкою Джурин. ‘’Містичний замок на червоній землі’’ – саме так його прозвали за місцевими легендами, які вже століттями передаються з уст в уста. А підземелля замку ведуть до печери. Там колись жив чернець, а нині – безголовий лицар.
Але існує інша історія – прикра і зовсім немістична реальність. До І світової війни палац, який знаходиться у Тернопільській області, мав вишукану терасу в італійському стилі та колонаду з шести кам’яних колон. Був оточений великим ландшафтним парком із фонтаном. Проте, переглядаючи старі світлини, впізнати сьогоднішній замок складно, адже світові війни довершили його руйнування. Останньою краплею для пам’ятки історії та культури стали радянські часи. Прикро до сліз, що надбання століть зараз у руїнах. Складно уявити і усвідомити, що півтисячі років тому на цих пагорбах вирувало життя. Прикро… Немає слів… І вже немає сліз…
Тут зупиняється час, і в найпохмуріших душах стає ясніше від того видовища. Серце залишиться тут, і, здається, назавжди. Воно не втече звідси, як течуть швидкі води Джуринського водоспаду, як темно-синій туман над долиною щоранку приходить і непомітно кудись зникає, як те нетоксичне повітря, чисте і приємне, пронизане духмяним ароматом білого цвіту акації та липи, шипшини й терену, наповнює мої груди. Моє серце залишиться тут, як історія, яка огортає цю землю. (Так, вона десь причаїлася, у долині поміж скель, але вона є, вона існує!).
Червоногородський замок – таке щемливе й улюблене місце, яке хоча б у світлинах хочеться зберегти. Невже такі дива існують?! А й справді, вони існують…
Анастасія ЛУЧИШИН,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”