Я часом дивуюся, як багато спогадів дитинства зберегла моя пам’ять! Ось найдавнішому з них вже років одинадцять, а то і більше, але він досі час від часу з’являється у моїй голові. Тоді темними вечорами я любила гратися у спальні, а поруч зі мною на ліжку сиділа мама і щось в’язала зеленими нитками. Пам’ятаю, як тоді стрибала довкола неї, постійно підбивала. Вона через те частенько сварилась, розпускала частину роботи і знову її вив’язувала. А мені припало до душі таке заняття : я теж захотіла колись навчитись робити щось цікаве зі звичайних ниток.
З того часу минуло дуже багато років і зараз я вже сміливо можу сказати, що ту свою маленьку мрію я здійснила. Тепер я в’яжу не гірше ніж мама, тож вчителька трудового навчання доволі часто мене вихваляє. І ось на одному з її уроків ми почали вивчати тему “В’язання гачком”. А мені тоді закортіло створити щось грандіозне, таке як накидка, чи, скажімо, плед. Але ж ниток для цього теж потрібно чимало, тож я вирішила розплести якусь непотрібну річ : мама завжди складає їх окремо.
І тут, поки я шукала щось підходяще, мій погляд вловив знайомі відтінки зеленого… Це був яскравий дитячий комбінезон з тих моїх давніх спогадів. І я згадала, наскільки довго і старанно мама його в’язала, з нитками вплітаючи усю свою турботу і любов! Але, на жаль, я тоді дуже швидко виросла, так жодного разу його і не вдягнувши.
Мама дозволила розплести свою роботу, проте я продовжувала вагатись : мені раптом стало жаль знищувати це творіння. Але я таки себе пересилила і рядок за рядком в’язання знову стало великими клубами, а за кілька днів нитки вже закручувались на гачку, поступово перетворюючись на плед.
Над своїм витвором я працювала близько місяця і тоді встигла закінчити його якраз до Нового Року. Це вийшов далеко не ідеальний смугастий плед з п’ятьма відтінками зеленого. Проте, хоча зовні він був не надто привабливим, лише його тепло зігрівало мене холодними зимніми вечорами. І тоді я зрозуміла, що отак, сидячи загорнутою в пухнастий плед, я ніби вдягала той маленький комбінезончик, над яким колись так старанно працювала мама…
У кожної, на перший погляд непомітної, дрібнички є своя історія, тож не варто глузувати з тих, у кого є така важлива річ, з якою пов’язані найдорожчі спогади! Бо саме всі ці маленькі спогади наповнюють наші серця і зігрівають душі навіть у найлютіший мороз.
Вероніка ПРОЩЕНКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”