Шкільний фініш майже досягнутий, тому думки підштовхують мене на підбиття підсумків. Я ніколи не сходила з дистанції, хоч неодноразово вагалася та зневірювалася. Я завершила свій шлях гідно, хоч і доклала багато зусиль. І цього разу розповім, як це – 11 років бути відмінницею.
Однокласники в середній школі не завжди ставилися до мене прихильно. Точніше, вони сприймали мене як занадто розумну, яка тільки те й робить, що вчиться. Досі пам’ятаю слова: «Ой, нещодавно заходила у «ВКонтакте» (далекий 2012 рік) і побачила, що ти онлайн. Дивно, мені здавалося, що ти навіть сторінки своєї не маєш», «Виявляється, у тебе є хобі? А я думав, що ти тільки вчишся». Напевно, ці фрази назавжди закарбуються в моїй голові. Хоч для однокласників це було дивно, та я хотіла спілкуватися, гуляти та дружити.
Тому що я – відмінниця, і я така ж людина, як і вони.
Учителі зазвичай вважали, що мене цікавить усе на світі. Ображалися, бо відмовлялася від олімпіад, та дивувалися, коли чогось не знала. Найжахливіше чути, що я не маю права на помилку. Здається, у випускному класі кожен пророкував мені 200 балів. Це ж було так…очевидно. Тому після ЗНО з української мови та літератури всі цікавилися моїм результатом. Однак я собі нічого не пророкувала. Натомість за 11 років зрозуміла, що не повинна відповідати стандартам інших.
Тому що я – відмінниця, і я маю право на помилку.
Завжди отримувати хороші оцінки – не смертельно. Важче стерти уявну межу, мимоволі встановлену тобою та однолітками. Це я і намагалася зробити упродовж 7 років навчання в середній школі. Натяк на результат з’явився тільки в 9 класі і поступово покращувався впритул до закінчення школи. Я не хотіла, щоб однокласники сприймали мене як відмінницю/олімпіадницю/заучку. Я бажала, щоб вони бачили прихильницю Imagine Dragons, танцюристку і просто дівчину, яка може поговорити на будь-яку тему.
Тому що я – відмінниця, але хороші оцінки в школі – не сенс мого життя.
«Її люблять учителі, тому що вона до кожного ходить на індивідуальні уроки», – лунали й настільки примітивні слова. Так от, у мене не було репетиторів до 11 класу. І я завжди залишалася простою: не відчувала себе вищою та говорила щиро. Хоч, повірте, боялася навіть підійти та запитати щось конче важливе.
Так, я – відмінниця, і частенько про це шкодувала.
Але дякую тим, хто завжди мене підтримував. Це свідчить про те, що люди здатні відкинути стереотипи. Звісно, не всі. Адже як пояснити те, що хлопці до останнього користувалися моєю допомогою на контрольних роботах і навіть жодного разу не сказали, що я красива.
Тому що я – відмінниця, і я також люблю компліменти…
Валерія ШЕБЕЛА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Ужгород
Доброго часу доби, Валеріє. Я б хотіла подякувати вам, що хоч хтось, нарешті, сказав те, що було у нього(неї) на думці, що було у мене на думці, у багатьох “заучок-відмінників”. Я, як відмінниця, дуже розумію, як сильно потрібно працювати, аби отримати такий результат. Та через це стає важко знайти друзів серед однокласників, які не дуже… хочуть спіл куватися з такими “зубрилами”. Коли вчителі, всі, як один, кажуть, що ти має старатися краще, інколи справді хочеться закинути навчання, але не можна, бо я ц
звикла вчитись. Чомусь, у наш час розум однолітків у школі не цінується до слів: “Діти, дістаємо листочки, контрольна робота”. Образливо, але факт. Тож дякую вам, за те, що висловили думку тисяч відмінників. Доречі, я також фанатка Imagine Dragon’s, завдяки їх пісні моя школа дізналась про мій талант до співу. О, ледь не забула: ви чудовий письменник (+1 комплімент).