Уявімо безкраїй степ… Десь далеко видніються високі терикони шахт. Протікає мілководна річечка, що вбирає тепле сонячне проміння. Пролітає дзвінкоголосий соловей, оглядаючи місцевість. Між цією краси розкинулося мальовниче село Новоукраїнка – степова перлина Донбасу.
Для мене у селі – все знайоме і відоме, а от для туристів – проведу цікаву екскурсію, покажу все найкраще, розповім про свій Берег дитинства, свою батьківщину. Проведу віртуальну екскурсію селом. Заїжджаючи з північного-сходу, бачимо пам’ятну стелу про заснування населеного пункту. Рушаємо головною вулицею: зліва розміщена зупинка, біля неї раніше стояв великий журавель та дерев’яні скульптури. Це було унікальним для села, але, на жаль, цього дива зараз вже немає.
Вирушаємо до центру Новоукраїнки. Тут знаходиться лікарня, магазини, Будинок культури, пам’ятна стела загиблим у Другій Світовій війні. Звернемо особливу увагу до парку. Він був закладений у 1980-х роках. Велика кількість троянд, атракціони, розваги – це місце відпочину для односельчан, які приходили після роботи з дітьми і проводили вільний час. На жаль, багато з переліченого немає, але зараз парк оновлюється і найближчим часом відновиться – стане чудовим і затишним куточком для відпочинку.
Від центру села рівними геометричними лініями розташовані вулиці з сучасними будинками. Біля кожного подвір’я ростуть різноманітні дерева: берізки, клени, хвойні культури. Вся ця краса створена людьми і для людей.
Звернемося до історичного минулого рідного краю. 1847 рік. Переселенці з Катеринославської і Полтавської губернії заснували село Всесвятське. Хати будували з вальків або просто з кусків цілини, яка була з’єднана коріннями рослин. Жителі не були кріпаками – це були державні селяни, платили податки у казну.
Освіта у Новоукраїнці займала визначальне місце у житті громади. Першою грамотною людиною на селі був Перетятько Василь Миколайович. Грамоти навчився у армії. Перша церковна школа була відкрита на його подвір’ї у 1857 році, вивчали російську мову, арифметику і Закон Божий.
Наступним етапом розвитку освіту – це відкриття земської школа у 1894 році. У школі було тільки 3 класи. Навчалось 60 учнів. Мова викладання – російська. Як і у церковній школі, головною особою був піп, що контролював навчальний процес.
Пройшли роки, змінилися покоління людей, але увага до навчання дітей, до культури – на першому плані у нашому селі. У 1956 році відкрили десятирічну школу. У цьому навчальному закладі навчалися мої дідусь і бабусі. Для них навчання було складним, бо мали одну-дві книги на клас, тому збиралися гуртом і читали разом. А вже у 1967 році було зведено нове приміщення школи, де ми зараз здобуваємо освіту.
Через село протікає річка Капітанка, колись повноводна та широка. Раніше вона розливалася на десятки кілометрів, тому греки, які везли товари з Маріуполя (колись називався Домаха, Павлівськ) не могли потрапити до Києва, тому закрили джерела шкурами вівці – річка стала ставком. За легендою названо на честь капітана, що перевозив людей з одного берега на інший.
Війна не оминула і нашу Новоукраїнку. Село завмерло в очікуванні. 7 жовтня 1941 – оголошено евакуацію людей, корів, хліба, машин. Кожен хвилювався за своє майбутнє. Моя бабуся розповідали про ці страшні події: недоїдали, переховувалися, турбувалися про чоловіків, які пішли на фронт. Вони не знали, що їх чекає завтра, бо війна ламає всі плани людей. Діти стали дорослими, відповідальними. А воїни, захисники України – гідний приклад для наслідування.
Харченко Василь Степанович народився у селі Новоукраїнка (на той час – Всесвятське) 1 січня 1913 року. Закінчив в 1925 році школу. Після закінчення школи почався тяжкий трудовий шлях. Був одним з перших членів колгоспу. Працював причіплювачем, скотарем … 1933 рік він був призваний на службу в РККА. Повернувшись в село, Василь Степанович продовжує працювати, а колгоспники висувають його на посаду бригадира бригади №3 колгоспу „Червоний Трудовик”, де він працював до 1941 року. З перших днів війни пішов на захист своєї Вітчизни.
На фронті Василь Степанович проявив себе як справжній патріот. Воював на Брянському і Воронезькому фронтах, був двічі поранений. Нагороджений відзнаками солдатської доблесті – медалями „За відвагу”, „За бойові заслуги”. Про його подвиг у фронтових зведеннях написано наступне: „У ніч з 29 на 30 вересня 1943 року помічник командира взводу 6 – ї стрілецької роти 931 – го стрілецького полку 240 – ї стрілецької дивізії старший сержант В.С. Харченко зі своїм взводом, під ураганним вогнем противника першими форсували річку Дніпро. І закріпилися на правому березі. Героїчний взвод витримав вісім навальних контратак ворога. Будучи пораненим, Харченко не залишив поле бою, прицільним вогнем забезпечував переправу своїх товаришів…”
За цей подвиг Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 листопада 1943 року В.С. Харченку присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу посмертно. Похований наш земляк у селі Літки Броварського району Київської області 5 листопада 1943 року. Пам’ять про нашого односельчанина живе у серцях вдячних нащадків.
Для кожного є особливим місце, де ти народився, зробив перші кроки, промовив перше слово; де завжди тебе чекають люблячі батьки, де коріння твого роду.
Кожен має унікальне місце, де комфортно і можеш щось обміркувати, поділитися думками, мріями і переживаннями, які не промовиш нікому, а довіряєш тільки серцю і природі. Таким місцем для мене став квітник, де тягнуться до сонця різноманітні чарівні квіти. Прокинувшись рано вранці, я бачу – квіти зустрічають новий день, розмовляють одна з одною, обговорюючи якісь новини. Я допомагаю їм: прибираю непроханих гостей ( бур’яни), які докучають їм; розпушую їм ліжка (прополюю землю). Таке спілкування з природою дарує спокій і комфорт. Саме тут ведеш внутрішній монолог із собою. Саме тут краще розумію, що наше життя прекрасне і чудове. Надіюсь на краще майбутнє не тільки власне, а й батьківщини (батьківської землі, місця, де народився).
Я сподіваюсь, що колись Новоукраїнка розквітне. Будуть створені робочі місця, люди не будуть шукати кращої долі на чужині. Діти матимусь місце для відпочинку та можливість розвивати свої здібності. Кожен будинок буде наповнений теплом сімейного вогню та вірою людей у щасливе майбутнє. Кожен матиме комфортне житло. Селяни не будуть байдужими до екологічної ситуації: не забруднюватимуть довкілля, не знищуватимуть дерева, а створюватимуть квітучі сади, тінисті парки. Усвідомлять, що тут будуть жити і наступні покоління, щоб вони не дивилися на цю красу тільки з фотографій, а бачитимуть все реально.
Все це мрії, але здійснені і реальні. Тільки ми здатні створити наше прекрасне майбутнє.
Людмила ПОВАЛЯЄВА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Донецька область