Не загубись в тому, чого просто немає.
Пауло Коельо
Густий туманний ліс . Щоразу йдучи поміж високих сосен та ялин, я відчуваю себе крихітною і беззахисною , маленькою і самотньою. Мабуть ,багатьом знайоме відчуття з дитинства: літо,невеличкий лісок, ,батьки застерігають,щоб від них не відходив далеко,а ти відволікаєшся на якогось жучка чи на незнайомий гриб і бац – нікого немає. На обличчі паніка, в душі страх , ти починаєш плакати,але через кілька хвилин тебе знаходять і все закінчується добре . Але ти давно вже не шестирічне дитя,розумієш? Хто тебе виведе з лісу,якщо ліс – це ти сам?!
Протягом всього життя нас супроводжують втрати . Дещо ми з легкістю відпускаємо,щось ми відриваємо з шматками м`яса і гострими осколками нашого розбитого серця. Вони є невід’ємною частиною людського існування,як не крути. Так вже влаштовано – знайшов,не втримав,втратив,потім знову знайшов і намагаєшся втримати . Проте коли втрачаєш самого себе,такий закон не діє і це найжахливіше. Ти загубився у величезному світі, заблукав поміж думок у власній голові, тиняєшся темними вулицями і катаєшся в порожніх трамваях,шукаючи притулку для душі. І не знаходиш. Щодня запитуєш себе : навіщо це все? Навіщо, якщо все одно це принесе мені біль?
Я розповідаю людям про свої улюблені пісні,показую улюблені фільми та телепередачі, говорю про улюблений колір, показую місця,які люблю відвідувати. Так,це дрібниці,але в них я відкриваю свою душу. І я втомилася повторювати одне і те ж,в мене закінчилися сили. Хоч я і на перший погляд відкрита та життєрадісна,але мені дуже складно по-справжньому відкриватися іншим,я розповідаю їм про себе,роблю їх частинкою своєї душі,а вони просто йдуть. Ніби й нічого не було. Більше не хочу віддавати частинки своєї душі людям,знаючи,що все одно вони стануть мені чужими. Тому я боюся приймати від когось допомогу,відчувати себе слабкою, адже знаю, що як тільки я покажу свої слабкі місця, мене одразу ж туди вдарять .
Люди ламаються. Стікають кров’ю. Люди брешуть. Кажуть “я тебе люблю”, а потім йдуть. Вони кажуть “я люблю себе”, але на наступний день морять себе голодуванням і плачуть від зайвих 200 грамів на вагах. Люди називають себе безстрашними. Вони сміються над хоррор-фільмами, але незабаром ти знаходиш їх тими, хто плаче через страх втратити близьких. Люди відмахуються : “Я більше не думаю про них” і ,відчуваючи жалість до самих себе і самотність, знову перевіряють сторінки в соцмережах тих, хто розбив їх. Роблять помилки. Не усвідомлюють, що те, що вони хочуть, це не те, що їм насправді потрібно. Тягнуться, як метелики, їх вабить світло, але в підсумку вони знову виснажені і зламані. Люди вважають себе сильними. Так чому ж стара пісня, кимось ненароком кинута фраза або запах парфумів змушує їх здригнутися і відчути в одну мить тяжкість всього світу на тендітних плечах? Люди з палаючими серцями і холодними руками влітають в твоє життя так яскраво і солодко; але вони – не морський бриз, вони – цунамі, і тобі варто триматися подалі. Щоночі падають в бездонну яму неспокійних думок, але ти ніколи не дізнаєшся про це – вони посміхаються і сяють сонячним світлом; дурним оточуючим не помітити їх синців під очима. Люди як поезія, наповнені смутком і вінтажною музикою. Люди як зірки – такі прекрасні, але дуже далекі. Люди як казка; тобі хочеться вірити їхнім словам, але це лише тягучий мед, без натяку на правду. Люди як нескінченність.
Мабуть,в житті так і має бути. Кілька разів тобі повинні розбити серце,кілька разів повинен зробити це ти. Це життя. Погані речі стаються і це не обговорюється . Головне,як ти з цим справляєшся. Мою думку дуже вдало аргументує цитата Макса Фрая : «Мені завжди здавалося: сталося, значить, сталося. Яка, до біса, різниця, чому небо в черговий раз звалилося мені на голову? Воно впало, отже, треба вистояти». Легко бути нещасним і розчарованим у житті,для цього зусиль не треба. Легко – здатися перед першими труднощами життя ,обрости колючками і ранити інших через те,що боляче тобі. Набагато важче взяти себе в руки,зайнятися саморозвитком і продовжувати любити життя , випромінювати світло і гріти теплом свого серця всіх навколо. Оптимізм – це сила, а не безглуздя. Ну і що з того,що світ брудний і жорстокий? Це не причина зневірюватися. Я і справді сама намагаюся себе у цьому переконати,адже як і всі ми,падаю час від часу у відчай. Ти будь кращим,ніж ця грязюка. Вмій любити. Оптимізм і любов – твоя найкраща зброя. Якщо падаєш зі скелі в прірву, чому б не спробувати полетіти? Що ти втрачаєш?
Еріх Фромм казав: «Нещасна доля багатьох людей – наслідок незробленого ними вибору. Вони ні живі, ні мертві. Життя виявляється тягарем, безцінним заняттям, а справи – лише засобом захисту від мук буття в царстві тіней» . Цілком слушно, чи не так?
Вікторія САВКА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Львів