Двадцять перше століття – початок нової ери в історії людства, коли на перше місце стає розум, а найголовнішою цінністю є інформація. Час усвідомлення помилок минулих століть, а разом з тим – спроби їх виправлення.
Довгі роки ми ставилися до нашої планети, мов до дійної корови. Нещадно користувалися нею, витискали всі соки, вичерпували всі ресурси. І зовсім не задумувалися про те, що буде завтра. Природа ж тим часом страждала, зникали цілі види тварин і рослин, руйнувалися ґрунти… Проте людське свавілля продовжувалося. Людство гралося Землею, протягувало свої отруйні ручиська й, здається, не лишилося такого місця, якого б воно не торкнулося своєю руйнівною силою.
Але зовсім скоро прийшов час розплати. На порозі нового століття ми отримали справжню екологічну катастрофу. Забруднений океан, глобальне потепління; пустелі, що загрозливо просуваються на родючі землі – це лише мала частина бід, винуватцями яких є ми, люди. Нині гостро постало питання відновлення екосистем. Людство тепер кидає всі сили на те, аби зберегти залишки незайманої, дикої природи на Землі. Ціна за недбале ставлення до навколишнього середовища виявилася неймовірно високою…
Втім, не лише природа стала жертвою людської недбалості. В Україні не менш болючою є ситуація з мовою.
Пройшовши довгий і тернистий шлях боротьби за власне існування, наша мова опинилася на стежці забуття. Роки панування політики русифікації на землях України не пройшли безслідно. Наслідком їх стало засилля чужої мови в містах і подекуди навіть у селах. І водночас нехтування своєю, рідною. Земля опинилася на грані загибелі через недбале ставлення людей. Наша ж мова – через довгі роки пригнічення й банальну неосвіченість.
Найзгубнішим явищем став так званий «суржик» – суміш двох мов. Мов справжній паразит, він проник в організм нашої, надійно в’ївся в наш лексикон. Боляче усвідомлювати, що ми власними руками нищимо рідну мову. А проте факт лишається фактом: якщо так буде продовжуватися й надалі, ми ризикуємо привести її до загибелі. А загибель мови означає й смерть народу, бо саме вона є носієм нашої історії та культури. Коли гине мова, це можна порівняти із зупинкою серця – без нього тіло вже не здатне функціонувати. Так і ми, якщо зникне наша мова, розчинимося серед інших націй, лишившись сиротами без коріння.
Втім, поки ще не все втрачено, і ми маємо шанс врятувати рідну мову. Чисте мовлення, не забруднене жодним «суржиком», дотримання правил, «насадження» фразеологізмів та інших перлів народної творчості, пам’ять про наше славне минуле та традиції – ось те, до чого ми маємо прагнути. Як борці за екологію планети починають з малих кроків, так і ми маємо почати з себе. Бо ж саме в наших руках майбутнє, ми є його творцями.
То чому б нам не зробити мову квітучою разом, просто зараз?
Вікторія ЧЕЧЕВИЦЯ,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Чернігівська область
як на мене це прекрасна стаття. я навіть задумалась над тим щоб стати журналфстом дякую за вашу працю