Мистецтво – це краса у будь-якому своєму прояві. Вона прихована у маленьких дрібницях та великих задумах життя, у плині подій Всесвіту та сонячному промені, що проходить через листя дерев і показує дивовижні, химерні тіні. У відблиску волосся, яким грає вітер та сонце. У очах, що стають схожі на море, або карамель, чи шоколад з молоком на світанку. У зорях, що дивляться на тебе здалеку. У людях, які споглядають, сміються, закохуються, подорожують, прогулюються та найголовніше – живуть. Врешті-решт, як казала Хелена Бонем-Картер, життя – це і є мистецтво. Так вважали творці напряму естетизму, ця думка відчувається у полотнах Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонарроті, Леонардо да Вінчі, і так вважаю я.
Постмодернізм скаже мені, що думка кожної людини – істина в останній інстанції, тому моя також буде нею. Хоча він зовсім не вчить критично мислити, тому ми спробуємо поговорити про пошук краси життя.
Чи важлива вона для особистості? Для цього потрібно провести уявний експеримент. Давайте візьмемо людину, не має значення якого соціального статусу або віку, яка не любить мистецтво, не бачить краси у власному житті, не помічає дивовижності буття тут і зараз. Чи є така людина щасливою? Ні, і відповідь є очевидною. Вона випливає з цієї коротенької характеристики особистості, яка ігнорує, не бачить, а може навіть і не відчуває усього у повній мірі, а, отже, живе не в повну силу, лише наполовину або на чверть. Тому що якщо життя – це мистецтво, а ти не помічаєш краси, то ти, мабуть, і не живеш.
Зневіритися у вічному пошуку мистецтва власного життя достатньо легко – лише візьми та забудь про те, що живеш. Але цей шлях не призведе ні до гармонії з собою та світом, ні до внутрішнього відчуття задоволення життям, ні до щастя, тому моя порада така: ніколи не припиняйте шукати.
Влада ВЕЛИКАНОВА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Київ