Під час Другої світової війни зі шкіри солдатів робили чоботи. З людської шкіри робили взуття.
А що б ти робив, якби з твоїх побратимів знімали шкіру?
Я не можу зрозуміти жорстокості. Коли вона підкрадається до наших душ? Чому ми не здатні вчасно її помітити й ухопити за вуха, щоб їй стало соромно? Як можна бути жорстоким?
Ллються ріки крові, стріляють гармати, люди падають, наче заповнені м’ясом мішки, не видно живого місця, а ворог уже оголює свої зуби, розправляє кутики вуст і зловтішно сміється. І це називається естетикою? Повний абсурд.
В основі війни закладена жорстокість. Ab initio. Із першооснов. Війна починається через жорстокість. І закінчується теж нею, про що промовисто свідчать списки жертв.
І, коли війна завершується, я навіть не в змозі уявити, як довго людям доводиться звикати до спокійного життя. Далекі звуки продовжують нагадувати постріли, хоч це всього-на-всього розмірені удари сокири по дереву. Кожен здригається від найменшого гудіння в небі. Важко далі існувати, якщо ти зустрівся віч-на-віч із найбільшим брудом Усесвіту й більше ніколи не зможеш бути впевненим у власному спокої. Душевна гармонія порушена.
Тому що жорстокість існуватиме далі, попри те, що навіть війна закінчиться.
Сильніші можуть бити слабших.
Якийсь шибайголова почне палицями штурхати вуличного пса.
Син накричить на бабусю-пенсіонерку за те, що вона не вміє нормально користуватися комп’ютером і просить показати, як натиснути на ту чи іншу клавішу. Хлопчина злиться й ходить набурмосений. Натомість, коли він був маленьким, бабуся вчила його їсти з ложки й навіть не дорікала за це.
І я відверто не розумію, як зароджується жорстокість у душі, і не зможу зрозуміти ніколи. Я не хочу списувати це на виховання, ні. Матір і батько не змогли би навчити рідну дитину найжахливішому на світі. Не хочу відмахуватися якимись таємними процесами, котрі відбуваються в людській свідомості, бо, якщо проаналізувати їх, жорстокість усе одно залишається необґрунтованою й дивною.
Жорстокість – це не те, що передається в спадок.
Не те, що звеличує людину й робить її відомою.
І життя ніколи не буде спокійним, якщо жорстокість продовжуватиме сидіти в наших головах.
Я хочу брутально вступати з нею у двобій, розривати поли її плаща, схрещувати з нею списи й до кінця життя дерти горло, наказуючи їй зникнути.
Завжди чекатиму, коли вона зникне. Aegroto dum anima est spes est. Поки живу, доти надіюся.
Щезни, чуєш?
Ольга ДУДЕНКО,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Полтава