Кожен свій ранок я розпочинаю із занять спортом, тому що Він будь-якої миті може запитати мене, що я зробила для своєї мрії сьогодні …
Це історія життя юнака, який став Людиною з великої літери, ідучи шляхом від сумнівного марева до чіткої мети. «Не зраджувати власним переконанням. Відстоювати свої ідеали. Робити добро». Він керувався цими гаслами навіть тоді, коли з Ним чинили несправедливо. Коли серед пояснень найпопулярнішим було одне: «Світ такий». Мовляв, що вдіяти, система – понад усе! Бажання молоді не настільки важливі.
Але ще раніше, у свої шістнадцять, Він добре усвідомлював: «Цей світ не такий!.. Не такий, як потрібно. І його варто змінювати!» Усе почалося з того, що у сьомому класі вони з другом вирішили досягати поставлених цілей і бути кращими за дорослих, котрим було байдуже. Ні! Вони ні в якому разі нікого не засуджували. Просто не розуміли, чому їх ніхто не підтримує.
Школа універсального журналіста запрошує на навчання учнів 9-11 класів з усієї України
Для початку Він змайстрував баскетбольне кільце з величезного відра, вирізавши у ньому дно. По тому, отримавши на горіхи від мами, котра те відро нещодавно придбала, винайшов ще й спущений латаний м’яч, який міг згодитися для тренувань. Минали дні, тижні, місяці, вуличні турніри з баскетболу, переглянуті матчі по телевізору нишком від батьків, суперечки та спроби отримати ключі від спортзалу, таємні тренування у цілковитій темряві.
Найзаповітніша мрія – відвідати районні змагання та стати чемпіонами!
Непереможні!
Кажуть, не існує нереального. З останніх сил Йому все ж таки вдалося зібрати хлопців та вирушити на турнір. Усі ігри виграно, в руках – грамота кращого гравця Дубровиччини… Та команда за дивних обставин посіла останнє місце. Пояснили це 5-ти хвилинним запізненням гравців. Здається, справедливість вже тоді залишила юнака.
А потім була Острозька академія. Він став спортивною гордістю своєї альма-матер, зумів вже на другому курсі випередити вихованців міських ДЮСШ. Очолив команду до закінчення навчання.
Старання не марні. Але ж досягнуто не все. Усвідомлюючи, що часу обмаль, Він вирішив, що повинен повернутися до своєї школи і дати дітям те, чого не мав сам.
Так, я пишу про свого тренера. Про Людину, завдяки якій я зі своєю командою – абсолютні чемпіони району, призери області, переможці Міжнародного турніру. Андрій Романович Сабан – саме так Його звати. Це ж завдяки Йому ми на декілька дрібних кроків від шестиразових чемпіонів України – дівочої команди міста Рівне. Завдяки цій Людині у мене є можливість у майбутньому стати гравцем баскетбольного клубу «Рівне» та національної збірної України. Я пишу про Людину, завдяки якій схудла близько на 10 кілограм, стала авторитетом у школі, районі та області, через яку на думку мені спадали надто дивні паролі у соцмережах, типу «чемпіонка України», «переможці 2018», «ми виграємо Рівне», «баскет 9 Дара» та інше. Про Людину, яка навчила мене робити подвійний крок і вірити у прикмети, обожнювати свій дев’ятий номер і цінувати дрібниці. Мій тренер – мій найкращий друг. Я, будучи капітаном, і всі дівчата з команди, маємо з Ним спільну мету.
Ми є СИЛА!
Хоч ми ще й досі граємо у спортзалі, розміри якого не набагато перевищують розміри класної кімнати, заручаємося підтримкою лише своїх батьків, працюємо на змайстрованих власноруч тренажерах, проте ми вміємо підтримувати один одного, бо разом ми – сила!
Мені пощастило, що одного разу тренер сказав: «У тебе непогане ведення. Може, прийдеш сьогодні на тренування? Спробуємо!» І я прийшла. І ми спробували. І у нас вийшло.
Я впевнена: доки поруч Він – поруч і чемпіонство України.
А у вас є мрія?..
Дарина КУХАР,
переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,
с.Висоцьк Дубровицького району Рівненської області