Ми припинили шукати монстрів у себе під ліжком, коли зрозуміли, що вони всередині нас.
Мабуть,більшість людей вважає, що бути наодинці з собою – це бути самому вдома чи в якомусь іншому приміщенні,з чаєм у руці,з книгою на колінах,під покривалом.Нібито все так просто : ти сідаєш у порожню кімнату і перед тобою відкриваються чарівні двері пізнання себе.Бац – і всі проблеми раптом вирішилися.Гоп – і ти щось засвоїв.Не все так просто,як здається на перший погляд.Нас постійно щось відволікає :телевізор,комп’ютер,а тим більше телефон,який вібрує при кожному сповіщенні із соціальних мереж.І ,може й справді, бути наодинці – це бути не одним удома, а вміння від всього абстрагуватися?Чи,може,бути наодинці – це і те,і те в поєднанні?
Наодинці – це кожен день перед дзеркалом зранку.Хто я ?Що я?Навіщо я живу? Думати – це надзвичайна здатність ,якою Всесвіт обдарував людину.Це і відрізняє нас від тварин,дає право вважати себе на рівень вищими від них. Зі всіх кутків дорослі кричать :”Думай! Думай!Не роби дурниць!”.Повсякчас нам нав”язують те,що думати щохвилини ,щосекунди – це просто необхідність.А що робити ,коли ти не можеш припинити думати,коли думки розривають твою голову ,немов динаміт?Що робити ,коли кожна твоя думка помаленько вбиває тебе?Настає мить,коли хочеться знищити все ,щоб воно тебе більше не мучило.Як зрізати бур’ян ще в його зародку.
Ремарк,великий майстер слова,сказав дуже мудрі слова :”Занадто голосно.Що може бути занадто голосним?Хіба тиша.Тиша,в якій тебе роздирає на шматки,наче в безповітряному просторі”.Опиняючись наодинці з собою,ти починаєш думати про жахливі речі,про які страшно говорити вголос. В один момент тобі починає здаватися,що ти сходиш з глузду.Агресія та злість отруйним газом отравляють всіх навколо.Ти не розумієш,що діється. Чесно кажучи,це і є моєю фобією – з’їхати з глузду.Стати нікому не потрібною,лежати в лікарняній палаті невідомої психлікарні,куди тебе відіслала твоя сім’я,щоб ти їх не знайшла і не соромила між знайомими,а самі скажуть,що ти поїхала на навчання закордон.А що робити в тому випадку,якщо ти дізнаєшся ,що все твоє життя – це плід твоєї хворої уяви,а насправді ти сидиш в гамівній сорочці і чекаєш з жахом наступного прийому ліків,а сам схожий на овоча,який ось-ось розпадеться на очах в лікарів?Це справді лякає мене,кидає в холодний піт.Я не знаю,як з цим боротися і це лякає мене ще більше.
Надто часто наодинці я аналізую свої вчинки.Кожну свою дію,слово ставлю під мікроскоп.Інколи думаю,що я могла по-іншому відповісти тій чи іншій людині,могла б щось зробити не так,як зробила.Але вже пізно.Ми приймаємо істину тільки тоді,коли вперше відкидаємо її в глибині душі.Постійно колупаюсь у своїй голові,надіючись віднайти відповіді на мої питання. А їх немає.І ось я – з розколупаним серцем,поганим настроєм і черговою проблемою.Кумедно такі речі називати проблемами,адже це нічого в порівнянні з тим,що переживають люди на фронті.Це нічого.Абсолютно.
Я боюся чогось не встигнути,”…життя пройшло,а ти так і не жив”. А раптом завтра щось станеться і я більше ніколи ніколи не побачу і все ось так закінчиться?Може хоч колись варто проявити сміливість?Сказати батькам “Я тебе люблю”,відвідати бабусю й дідуся,побачити всіх своїх інтернет-друзів ,попросити пробачення у тих ,кого образив, зізнатися в коханні,врешті-решт ,купити гітару і навчитися на ній грати?
Головна героїня твору “Крадійка книжок ” перебувала в ситуації,коли її найближчі люди помирали, і сказала вона наступне:”Не втішайте мене.Будь ласка,не переповнюйте мене,не давайте мені марної надії на те,що з цього всього може вийти щось добре.Погляньте на мої синці.Погляньте на цю рану.Бачите рану в моєму серці?Бачите,як вона росте на ваших очах,як вона роз’їдає мене?Я більше не хочу плекати надії”.Чому ці слова мені неймовірно близькі?Чому я завжди ставлю себе на чиєсь місце?Мені страшно бути довго наодинці,я боюся,що ця темрява повністю мене поглине , думки налетять на мене потужною зграєю ворон і розідруть до кісток.
Але і в цьому є щось позитивне.Будучи на самоті ,я маю можливість творити,мріяти,будувати плани на майбутнє.Як кажуть,самовдосконалення через саморуйнування.І єдиний спосіб жити – це жити,говорити собі – “Я зможу це зробити”,навіть якщо не зможеш.Ну,принаймі,так нас запевняє Стівен Кінг.Я вірю,що навчуся колись зберігати оптимізм у всіх ситуаціях.Якби не гумор ,то людство б давно вимерло.Гумор – це рятівний круг на хвилях життя.
Можливо,це всього-на -всього ниття якоїсь дівчинки-підлітка,яка ще нічого не тямить у житті.І нехай це просто крик в порожнечу,проте я рада,що могла цим з кимось поділитися.Моя маленька сповідь для самої себе і в той час для відносно великої аудиторії людей,які це читатимуть. Підсумовуючи сказане,хочу додати,що не варто себе картати за все,кожен має право на помилку.Помилятися – це природньо і більш ніж необхідно.Помилки = досвід.Любіть себе і не заподіюйте собі біль.
Вікторія САВКА,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Львів