Про мене завжди казали, що маю шило в одному місці. Багато хто дивувався, де у мене те джерело, з якого буйними потоками б’є енергія і бажання братися чи не за кожну справу. А я не уявляла іншого способу життя. Мені здавалося, що все, що мені дається в цьому житті, всі можливості — це те, чого не можна пропускати, і якщо я всі ці подарунки долі буду використовувати, то мені щоразу відкриватимуться все ширші горизонти.
Так я робила те, що мені подобається, і ловила з радістю кожен момент. Можна сказати, що саме цей стиль життя і привів мене до того, що пишу я цей текст, знаходячись за кілька тисяч кілометрів від рідного дому.
Якось мама сказала мені, що є такий конкурс, переможці якого їдуть в Америку на рік, живуть там у приймаючій хост-сім’ї, ходять до школи. Загалом, живуть звичайним життям американського підлітка.
Чи загорілася я цією ідеєю? Чесно кажучи, не дуже. Якось мені не вірилося, що звичайні діти із звичайних, середньостатистичних українських сімей, як моя, можуть, вигравши конкурс, полетіти аж в Америку. Країну, де знімають найкрутіші фільми, де підлітки їздять до школи на авто, де височенним хмарочосам немає кінця, де зовсім інше, зовсім не таке життя.
Напевне, тому я тоді й “провалила” перший тур конкурсу “Флекс”. Я не вірила в те, що ця можливість реальна.
Але з плином часу, коли я поспілкувалася із людьми, які стали учасниками програми, коли я прочитала їх блоги та почула реальні історії, ця мрія стала ближче.
Коли я йшла на кожен з 3 турів, не будувала ілюзій. У мене не було жагучого марення перемоги. Я хотіла перевірити свої сили, подивитися, на що я сама здатна.
Я не можу передати свої відчуття, коли почула слова: “Вітаємо, ви стали фіналістом програми “Флекс”. Це ніби водночас і неймовірна радість, і страх, і зречення цього. Загалом, всі ознаки шоку на обличчі. Не те що я не вірила в свої сили. Я завжди вірю. І в мене, на щастя, також вірять. Але все ж уникнути шоку, коли розумієш, що ти потрапила у тих 248 з більш ніж 11 тисяч дітей, виявилося неможливо.
За цим були дуже швидкі 4 місяці підготовки документів та усвідомлення того, що наступні 9 місяців будуть зовсім інакшими.
І після цього всього я хочу сказати, що усвідомлення до мене прийшло тільки тоді, коли я вже перетнула океан. Коли я прокинулася наступного дня у своїй хост-сім’ї, у зовсім іншій кімнаті, з поки що чужими для мене людьми в будинку на іншому кінці світу.
Пройшов тиждень з моменту мого нового життя в Техасі. Увесь цей час я знайомилася із сім’єю, родичами, звикала до відмінностей, спілкувалася із студентами по обміну з інших країн.
Не впевнена щодо більшості американців, але тепер можу запевнити, що сім’я Бері знає, що таке наші українські справжні деруни. Була дуже рада з того, що через кілька хвилин після приготування, їх вже не було ні в тарілках, ні на пательні. Дуже дякую своїй любій Матусі, яка навчила мене готувати не лише бутерброди. Отже, моя просвітницька робота щодо української кухні розпочалася вдало!
Вже зовсім скоро я піду в американську школу та буду звикати до усього нового там.
Але найголовніше, що я зрозуміла за цей час, — це те, наскільки я щаслива людина. Яку я маю чудову сім’ю, яких я маю класних друзів, як багато людей, які готові мене у будь-яку хвилину підтримати, які хвилюються за мене та щиро вболівають, скільки у мене є можливостей для розвитку та у якій врешті-решт чудовій країні мені пощастило народитися. Як же я пишаюся тим, що я УКРАЇНКА! І як же сильно я люблю все те, що мені так щедро подарувала доля!
24 серпня — перший день занять в моїй новій американській школі, і я пішла на уроки у вишиванці. Так, мені подобалося, що діти робили компліменти з приводу мого одягу. Так, я з радістю пояснювала в класі, як називається моя сорочка та чому я її одягнула. Так, я розповідала про це на кожному кроці, і мені було дуже приємно, що мене слухали і потім підходили та задавали питання.
Що ж, вже кілька тижнів я офіційно є джуніором (ученицею 11 класу) в Westwood High School, старшій школі, що знаходиться в моєму місті. Певно, варто було б розповісти трохи більше про цей аспект мого життя, адже у школі я перебуваю з 8 до 15:30.
Ось, до речі, й перша відмінність: вставати доводиться набагато раніше. І не тільки тому, що школа починається о 8:00, а не о 8:30, головна ж причина: прогавив свій автобус — до школи не доберешся (хіба що у тебе є водійські права, як у деяких учнів, але в моєму випадку така опція на доступна). Тож щоранку о 7 годині (в Україні я в цей час ще дивилася б третій сон) я вже очікую на такий відомий усім з американських фільмів жовтенький автобус та вирушаю до школи. А що ж там?
Давайте спробуємо уявити 16-річну дівчину з іншого кінця світу, яка вперше переступила поріг американської школи і поняття немає, що ж її тут чекає. Близько 500 дітей віком від 14 до 18 років, дуже привітні вчителі, які супроводжують “новеньких” до аудиторій. Цікаво те, що кожен учень має свій індивідуальний розклад. Всі повинні взяти 4 обов’язкові предмети і 3 за власним бажанням. Тобто деякі уроки я відвідую з 12- класниками, а деякі з 9- класниками. Все залежить від рівня предмету (який також можна обирати).
Ще в перший день я звернула увагу на обладнання в класах: проектори, маркерні дошки, в класах математики у вільному користуванні калькулятори з можливістю виконувати найрізноманітніші математичні розрахунки, по школі скрізь встановлені фонтанчики з питною водою, у вільному доступі комп’ютери в бібліотеці. Звучить по-новітньому, чи не так? Та і вчителі використовують дані можливості по максимуму. Майже на кожному уроці для учнів вчителем заготовлена презентація на тему уроку, часто ми дивимося відео, що стосуються теми (на одному з уроків студенти по обміну, і я в тому числі, показували на Гугл картах своє місто). Був випадок, коли на кілька годин пропав інтернет. Вчителі були дуже засмучені, адже не зможуть повноцінно провести запланований урок.
До речі, деякі викладачі полюбляють заохочувати учнів за гарну роботу солодощами. Та і учні не проти. І, якщо ми вже згадали про їстівне, не можна забути про найприємнішу для студента по обміну деталь — безкоштовні обіди та сніданки! Все що треба, аби отримати свою порцію їжі — ввести свій код ( який є у всіх). Обіди та сніданки комплексні та повноцінні (ні, не одні бургери та смажена картопля), які ви також можете обирати (хоч і не all inclusive в п’ятизірковому готелі, а теж приємно). Інколи я навіть не можу все з’їсти, бо ті обіди аж надто комплексні. Зате залишається час на спілкування із новими друзями! На щастя, хоч під час обіду, який триває 30 хвилин, ми такий час маємо. Адже перерви між уроками лише 4 хвилини! Цього часу буквально вистачає лише щоб перебігти з одного класу в інший.
Хоча американські школи в цьому аспекти змогли “реабілітуватися”: для того, щоб знайти друзів за інтересами та поспілкуватися існує багато клубів після школи, куди можуть приєднатися всі бажаючі. Це такі як клуб іспанської мови, клуб фотографії, театральний клуб, клуб правової свідомості громадян, кулінарний клуб і т.д. Їх різноманітність залежить від конкретної школи. Те ж саме про спорт. У моїй школі з доступних видів є футбол, баскетбол, волейбол, теніс, софтбол, бейсбол, сокер, легка атлетика.
Ну і перш ніж завершити цей прискорений курс ознайомлення з американською школою, хочу зруйнувати стереотип щодо абсолютно вільного дрес -коду. У моїй школі все дуже серйозно з коротким та відвертим одягом — він під суворою забороною (за цим пильно слідкує адміністрація школи), дозволено одягати джинси та шорти за коліно без дірок не яскравих кольорів та верх з комірцем. Не менш суворо адміністрація школи ставиться до використання телефонів: це дозволяється лише перед чи після школи та під час обіду. Використовуєш телефон під час уроку чи на короткій перерві — плати кошти, щоб повернути його собі. Сподіваюся, нічиї рожеві окуляри щодо американської школи-мрії я не побила на друзки.
А поки вітаю усіх із першими місяцями навчального року та бажаю успіхів. Продовжую досліджувати світ по ту сторону океану!
Кажуть, треба втратити, що зрозуміти цінність того, що ти мав. Я, на щастя, не втратила, але саме тут, за тисячі кілометрів від Батьківщини, я зрозуміла, наскільки я пишаюся тим, що я – УКРАЇНКА, наскільки рада, що можу себе так називати! Я так люблю тебе, моя Вкраїно!
І ще одне я зрозуміла: цікаве — поряд, тільки треба його не тільки побачити, але й опинитися в епіцентрі цієї цікавинки!
Євгенія СОБОЛЄВА, дворазова переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, вихованка Зразкового прес-клубу “Юний журналіст” Палацу дитячої та юнацької творчості м.Хмельницький, зі штату Техас (США)
