Булінг, або цькування (англ. bullying) – це форма психологічного насильства у вигляді бойкоту, насмішок, глузування, псування особистих речей і часто навіть фізичної розправи. Ця форма насильства широко розповсюджена серед підлітків, які хочуть виділитися серед однолітків. Нагальність вирішення цієї проблеми досить гостро стоїть у багатьох країнах світу. Проте цю ситуацію не можна змінити за один день. Але у цій важливій справі кожен з нас може взяти участь. І, найперше , що потрібно зробити, – зрозуміти її суть.

Дослідження, що були проведені західними вченими, виявили: кожна третя дитина хоча б один раз в житті була жертвою такого насилля. Так  чому ж підлітки стають жертвами насилля і як з цим боротися ?

Причиною булінгу може стати  що завгодно – починаючи з заздрощів  і закінчуючи прагненням самоствердитися. Дитина, прагнучи показати себе лідером і піднятись в очах однолітків, інколи може вдатися до найрадикальніших  дій. Все частіше в Інтернеті  можна побачити відео про шкільні бійки або інші види булінгу, зняті самими дітьми, а відтак, говорити, що це поодинокі випадки і ставати в позу страуса, безвідповідально і безглуздо.

Щодо видів булінгу: їх існує надзвичайно багато, і кожен з них по-своєму небезпечний . Основними ж видами є задирство , регулярні кепкування з різних причин , фізичні приниження , бойкот. Проте, останнім часом набирає обертів один із найнебезпечніших –  так званий кібербулінг. Якщо раніше чутки про когось поширювались лише словесно, то зараз вони поширюються за допомогою соцмереж. В один клік можна поширити новину і про неї дізнаються всі.

Соціальна структура явища теж неоднорідна, так соціологи виділяють такі групи : переслідувачі , або як іх зараз називають булі, жертви та спостерігачі . Спостерігачами нерідко являються друзі або прихильники булів. Найчастіше саме вони поширюють відео та інформацію в соцмережах про новий випадок насильства .

Які ж діти стають переслідувачами, які жертвами, а які спостерігачами ? Переслідувачами стають ті, хто  прагне до влади, ті, хто прагне піднятися  над іншими. Перш за все, в минулому  переслідувачі самі були жертвами булінгу, але змогли вистояти, не зламатися, не скоритися волі сильнішого. Нерідко такі діти ростуть в неповних сім’ях або обмежені в батьківському піклуванні . За допомогою насилля вони показують насамперед собі , що вони на щось здатні. Що ж до жертв , то тут все ясно . Жертвами стають діти, які не можуть за себе постояти .Вони сором’язливі та замкнуті в собі . Вони доволі часто не мають справжніх друзів . Якщо це дівчата,то вони можуть ставати жертвами через свої смаки , стиль в одязі та обмежені матеріальні можливості . Якщо ж це хлопці, то вони можуть бути просто фізично слабшими за інших . Відчуття власного безсилля змушує стати дитину спостерігачем.

Таким чином, проблема булінгу  вимагає серйозного дослідження, комунікації і залучення  усього суспільства до її вирішення. Завдання науковців – дослідити проблему, завдання ЗМІ  – інформувати суспільство з метою упередження розгортання цього явища , бо  “поінформований – означає озброєний”. Більше того, загострювати увагу на конкретних випадках булінгу менш ефективно , ефективніше пояснювати причини і наслідки подібних взаємин,  запрошувати у студії спеціалістів , психологів , соціальних працівників , правоохоронців та людей, що зуміли  протистояти цьому  явищу.

Хочу навести позитивний приклад такої діяльності . Нещодавно була проведена зустріч українських школярів з Ніком Вуйчичем, який розповів про власний досвід подолання булінгу. Але, на превеликий жаль, в нашій державі такі заходи відбуваються надзвичайно рідко, частіше говорять і показують конкретні прояви булінгу, викладені підлітками в соцмережах. А найстрашніше те, що ці випадки тиражують і у ЗМІ, і у соцмережах , але не озвучують покарання , які понесли агресори, чим формують у підлітків відчуття безкарності.

Вирішити цю проблему можливо , але потрібна участь усього суспільства.  Відвідуючи дитячий садок, потім школу, дитина формується  в оточенні різних людей, вона бачить різні  вчинки і різну на них реакцію оточуючих, і це впливає на вибір її власної моделі поведінки. Виховуючи дитину , батьки мають усвідомлювати, що повністю захистити дитину від негативного впливу неможливо . Рано чи пізно, але їхня дитина може опинитися в одній із суспільних груп , тобто стати або агресором , або жертвою  . Головна задача батьків – не тільки  пояснити, що булінг не є найпростішим способом самоствердження з метою піднятися в очах однолітків , а й дати приклади такої моделі поведінки , яка формує власну гідність дитини і повагу до інших людей . Якщо ж дитина стала жертвою, вона не має боятися дати відсіч або звернутися по допомогу до будь-кого більш досвідченого і авторитетного. І такими людьми мають бути насамперед батьки.

Другим за значимістю суспільним інститутом , що має серйозно займатися проблемою булінгу , є освітні заклади, які , на мій погляд , мають широко залучати самих дітей до формування серйозної протидії цьому явищу.  І приклади такої діяльності вже напрацьовані міжнародною спільнотою . В розвинутих країнах діти самі протистоять такому насильству . В школах вішають плакати та вивіски про булінг . Це надзвичайно важливо , адже в підлітковому віці дитина більшість свого часу проводить в школі . І саме там частіше всього трапляються випадки агресії та насильства . Робота ж вчителя полягає не лише у поданні знань , а й у захисті дитини у школі . Вчитель має знайти підхід і порозумітися з учнями . Вони не мають його боятись .

Під час своєї зустрічі Нік Вуйчич провів з присутніми анонімне опитування . Як виявилось , лише 3 % дітей, що були присутні в залі, страждають від регулярного насильства . Це не великий відсоток, що свідчить про те, що булінг в нашій країні не поки що не став розповсюдженим явищем , але де гарантія , що незабаром цей відсоток  не зросте? А тому  явище боулінгу потребує  не лише висвітлення у  статтях, а й конкретних дій . А ще такий малий відсоток може свідчити про те, що діти бояться зізнаватись або ж не надають важливості булінгу, а і одне, і інше – небезпечно.

Отже, що ми можемо зробити вже зараз для вирішення цієї проблеми ? Певні заходи для боротьби з насильством мають проводитись на різних рівнях суспільства – починаючи зі шкіл і завершуючи владними інституціями і організаціями , які займаються формуванням суспільства і розбудовою  нашої країни . Ми можемо скористатися ідеєю про плакати та вивіски. Це не буде зайвим, оскільки скривджений підліток побачить, що ситуація, в якій він опинився, не виняткова, людей хвилює ця проблема, що є небайдужі, які знають про неї, і не виключено, що у нього виникне бажання поговорити про свої почуття. Для цього в кожній школі має бути організований центр допомоги таким дітям на засадах анонімності , адже знаючи , що твоя особиста ситуація може піддатися розголосу, бажання розкриватися і випускати почуття назовні пропадає .Класні керівники мають проводити класні години , де мають  розповідати учням про наявну проблему. Окрім цього, вчитель має проводити індивідуальні бесіди з учнями , бо часто учням легше відкритись вчителю, ніж рідним, проводити батьківські збори і говорити батькам про цю проблему . Батьки доволі часто не знають про те, що їх дитина є жертвою насилля і страждає від цього . Варто наголосити на  регулярності таких заходів, щоб не  склалося враження, що це чергова «показуха» «для галочки», а сама проблема нікого не хвилює . Можливо, тоді у дітей виникне  бажання не тільки  говорити про булінг, а й долучитися до його подолання.

Віталіна ЗАПАРА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ «Острозька академія»,

Житомир.

Джерело фото: https://naurok.com.ua/post/buling-u-shkoli-dopomozhit-ditini-vporatisya-z-postiynim-ckuvannyam

The post Цькування у школі: жорстокість і боягузливість – одного поля ягоди? appeared first on Я - журналіст.

Зазвичай, коли ми піддаємось певним почуттям та емоціям, то не контролюємо себе й свою розмову. Якщо людина нас образила, нам дуже тяжко просто пробачити її. Ми починаємо говорити різкі, образливі фрази, про які ще довго будемо згадувати  та шкодувати за це. Рідні та друзі нерідко страждають через твої необачні слова і вчинки, та й самому через деякий час стає не по собі від того, що ти зробив. Починає мучити сумління і ти неодмінно хочеш повернути час назад, аби все виправити. Однак промовлене слово повернути неможливо. Воно так і залишиться в твоїй пам’яті або в пам’яті співрозмовника.

Часом ми робимо занадто поспішні висновки, але пізніше виявляється, що не так усе зрозуміли. Можливо, ти когось критикував, ображав, накричав, а потім з’ясувалося, що був неправий. І тоді самому за себе стає соромно й починаєш жаліти, що незаслужено наговорив людині усіляких дурниць. Звичайно ти можеш вибачитися і тобі від цього стане легше, але співбесідник ще довго,  а може й завжди, згадуватиме образливі слова.

Навіть при незначній маленькій сварці люди кажуть одне одному негарні, злі слова. А потім, коли помиряться, жалкують про це, але вже пізно. Коли людина не розуміє або не розділяє наші погляди та інтереси, ми починаємо переконувати її у своїй правоті, часто навіть користуючись лайливими словами. Та варто пам’ятати, що сварка минеться й непорозуміння припиняться, а слова, які завдали болю людині, будуть ще довго у неї на думці. Ти запам’ятаєш не тільки саму лайку, а й погані вираження, які були в ній сказані. Тож коли сваришся з людино, важливо вміти контролювати свою мову та емоції й тим самим не ускладнювати ситуацію ще більше.

Отже, завжди треба думати, що кажеш. Погарячкувавши, ти можеш багато чого поганого наговорити близькій та й взагалі будь-якій людині. А їй потім жити й думати, чи правда все те, що було сказано на її адресу. Це може сильно погіршити відносини та ваше ставлення одне до одного. Навіть пробачивши, ви все одно будете замислюватися над тим, чи варто довіряти і вірити людині, яка вам таке наговорила. Треба вміти контролювати себе, щоб не казати щось в гніві чи не думаючи. Іноді, зрозумівши свою неправоту, людина каже: “Беру свої слова назад”. Проте насправді цього зробити їй не вдасться. Про це треба пам’ятати й не казати таких слів, які можуть образити оточуючих і про які ти все життя шкодуватимеш.

Ангеліна БОДЯЛОВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Чернігівська область

Джерело фото: http://healthlife.in.ua/brak-spilkuvannya-vede-do-peredchasnoyi-smerti/

The post Слово – не горобець. Вилетить – не піймаєш appeared first on Я - журналіст.

Зло заманює своїх жертв різноманітними спокусами, адже всі злочини спочатку несуть психічне або фізичне задоволення. Проте після почуття ейфорії приходить усвідомлення свого вчинку і розпач, який супроводжується каяттям.

Добро ж вимагає витримки і неабиякої відваги, бо по-спражньому добрі вчинки рідко приносять якусь вигоду своїм виконавцям. Але з часом з’являється розуміння того, що світ став кращим і в серці починає жевріти вогник, який приємно зігріває. Отже, зло годує наше тіло, а добро – душу.

Не дуже весело усвідомлювати, що прибічників зла стає все більше тому, що прихильники добра зневірюються і втрачають сили відстоювати свої ідеали. Такий час – найкраща можливість проявити найважливішу складову добра – милосердя.

Сьогодні світ байдужіє набагато швидше, ніж колись. Нікого вже не хвилюють чужі долі. Хочеться пожити для себе, а не витрачати дорогоцінні хвилини на вчинки, за які навіть винагорода не передбачена.

Справді, у 21 столітті дуже важко думати про інших, бо так багато турбот. Тому благодійність повинна стати шансом на спасіння, одним із шляхів “лікування” сучасного суспільства. Давно Джек Лондон сказав так: “ Кістка, яку ти кинув псові, не є милосердям; милосердя — це кістка, поділена з псом, коли ти сам голодний не менше за нього.” Тобто ми повинні віддавати не просто тому, що у нас є зайве, а тому що хтось потребує цього не менше за нас. Милосердя є не просто пожертвою грошей або речей першої необхідності. Це ще і підтримка, яка іноді необхідніша за повітря. Підтримка – це міст, що веде прямісінько до людського серця.

На жаль, не всі люди доброчинствують з гарних намірів. Деякі шукають наживи або визнання. Милосердя нічого не коштує, якщо воно не робиться від чистого серця. Дуже влучно висловився відомий французький письменник Франсуа де Ларошфуко:

”Милосердя сильних миру цього найчастіше лише хитра політика, ціль якої — завоювати любов народу….Хоча всі вважають милосердя чеснотою, воно породжено іноді марнославством, нерідко лінню, часто страхом, а майже завжди — і першим, і другим, і третім”.

Врешті-решт, визначити чистоту намірів тої чи іншої особи дуже важко. Залишається тільки слідкувати за своїми вчинками, адже життя подібне бумерангу: що віддаєш, те і отримуєш. Ми не можемо відмовляти у допомозі комусь, бо невеличка дія для нас може стати порятунком для них.

І побачивши колись того, хто просить про допомогу, поставте собі одне просте питання:” А якби я опинився на його місці?”

Адже із ким не буває?

Пам’ятайте: “ Милосердя – це сила, здатна захистити беззахисне” (Г.Честертон).

Ірина МАРЧЕНКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Черкаси

Джерело фото: http://vynohradiv.info/ispit-z-miloserdya/

The post Маска милосердя appeared first on Я - журналіст.