Ми можемо подорожувати все життя. Можна побачити багато прекрасного. Але в кожного було своє “вперше”. Неповторне і назавжди особливе.
Для мене ним став він — позолочений півострів, де хвилі омивають гори. Крим. У 2012-у я приїхала сюди 3-річною дівчинкою — зазвичай люди мало що пам’ятають з такого раннього дитинства. Та з фото на мене дивляться живі спогади.
Півострів пахнув медом та волею. Море було вільнішим за все. Навіть лякало мене, та в тата на руках було спокійно. “Хто налив в море шампунь?” — жартував тато про біло-бірюзових хвилі. Перламутрові медузи, які слугували капелюшками для моїх іграшок, палючі дні і холодні вечори — усе тут було іншим. Навіть каша з цукром смакувала інакше. Я пам’ятаю жабку і стежку, уздовж якої жили змії. І солоне озеро, на яке можна лягти, мов на диван. Крим вирував життям у часі і водночас залишався поза ним. Одного вечора я малювала на балконі і смакувала драже. Здається, ніби цей момент назавжди залишився у мені. Я зробила “скриншот” і тепер повертаюся до цієї швидкоплинної, мерехтливої, але вічної миті. Як і до “шоколадних грибочків” на вокзалі. І до безсонної ночі в потязі.
Крим. Ти залишишся у моїй пам’яті одним із найяскравіших спогадів дитинства. Спалахом з ароматом природи, молочної каші і того самого “першого разу”. Чекай, колись я обов’язково повернуся до тебе з синьо-жовтим стягом.
Вікторія Ступін, випускниця Школи універсального журналіста