Можна довго дивитися на те, як чоловічі руки віртуозно вплітають у сітчасту основу стрічки тканини. Такий потрібний нині на фронті нашим військовим атрибут, який маскує і техніку і місця розташування військових, Сергій Михайлович Азаров в’яже вже кілька місяців. Каже, що загалом зв’язав уже може й два десятки сіток. Усе своє життя він працював, був між людьми і тому, коли дізнався, що у волонтерській організації бракує робочих рук, прийшов і сумлінно виконує незвичну для чоловіка роботу. Йому подобається, що тут все чітко організоване. Керівник організації, волонтери забезпечують тканиною, жінки, яким важко довго стояти на ногах – нарізають ту тканину на смужки, а потім ще й надрізають, щоб на сітці вона нагадувала листочки… Військові добре знають, куди звертатися ( свідчення цьому численні грамоти та подяки від фронтовиків, якими обвішані всі стіни), тому замовлень завжди дуже багато.
З рідного Бердянська разом з дружиною виїхав одразу, щойно дізнався про вторгнення. Документи, ліки, деякі речі стояли запаковані вже кілька днів. Сам Сергій Михайлович після армії якийсь час прослужив прапорщиком, то ж без зайвих слів повірив зятеві – підполковнику, який попередив: “ Щось буде серйозне, будьте готові виїхати за кілька хвилин”. Та й “ждуни” насторожували – було зрозуміло, що їх щось радує. Спочатку родина поїхала на Хмельниччину, але там через постійні тривоги було не дуже затишно, тому вирішили їхати на Закарпаття, де було найголовніше – житло. Коли зятя – кадрового війського, перевели на інше місце служби, донька ( також має військове звання – сержант) поїхала слідом, службова квартира лишилася закритою.
Сергій Михайлович, хоч чудово володіє українською, довго звикав до специфічноі місцевоі закарпатської говірки, сумував за рідним містом, морем, друзями. Колись їх було немало, адже майже три десятиліття відпрацював на заводі, був висококваліфікованим токарем- розточником. У Бердянську лишилася рідні люди, квартира, машина, знайомі вулиці… Та найбільше гнітило, що під окупацією залишилися старенька мама і сестра.
Згадавши маму, Сергій Михайлович замовкає, на кілька секунд опускає голову.
– Вірив, що ще побачимось, але…
У 2023- матері не стало. З сестрою і кількома вірними друзями спілкуються рідко – для них небезпечно та й зв’язок нестабільний.
-Щоб поговорити, сестрі доводилося їхати за кілька кілометрів, де був більш- менш зв’язок, а тепер там все повиключали, то може вже навіть і не поговоримо більше, – каже чоловік.
На несміливе запитання: “ Ви не змогли поїхати на похорон?”, – Сергій Михайлович реагує дуже емоційно: ” Та я б якраз до підвалу доїхав!”. Побачивши, що я не зрозуміла, пояснює, що там, де зараз ворог, є списки, де всі неблагонадійні давно записані. А він і сам неблагонадійний, бо не радів “визволителям”, та й два зяті, донька, онук – усі у війську, а це…
- Його б найближчі сусіди здали, – сердито доповнює жінка, яка в’яже сітку поруч, – він би може й до підвалу не дійшов. Там на таких, як ми, кулі не шкодують.
У приміщенні, де знаходиться один з підрозділів волонтерського руху “ Мукачівські сітки”, холодно, велику площу важко зігріти одним електрообігрівачем, та й електрику часто відключають, люди працюють у верхньому одязі, дехто в рукавичках.
Цим людям не платять гроші, ніхто їх не змушує йти сюди щодня, не всі мають такий мотив, як Сергій Михайлович. Йому хотілося б захистити собою усіх своїх, які виконують нині найголовнішу роботу – тримають фронт, він і сам готовий відправитись туди, та вік вже не той. Всі ці люди, волонтери, вірять в мирне майбутнє України, мріють повернутися до своїх домівок, а наразі щирою працею намагаються наблизити спільну перемогу.
Соломія ПОЛЕВА,
вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,
учениця 7-Б класу ЗОШ №16 міста Мукачева