24 лютого 2022 року. День, коли світ здригнувся від перших вибухів у центрі Європи, а українці – від усвідомлення, що найстрашніше стало реальністю.
Вони прийшли до нас зі зброєю та ненавистю, вбивати усіх, руйнувати міста і села, знищувати наші мрії, назвавши це визволенням. росіяни пишаються своїми злочинами, пишаються терором.
А що ж українці? Ми не опустили рук. Не перетворилися на тих, хто спустошує чужі домівки, хто сіє смерть і страх. Ми були і залишаємося людьми. Наші воїни несуть світло та надію на перемогу. Вони, без сумніву, – Герої.
Але є й інші Герої. Для мене – це волонтери. Люди з великими серцями. Люди, які не зважають на небезпеку, незручності, втому і надають допомогу тим, хто її потребує. Людям допомогти легко: вони можуть повідомити, де знаходяться, що з ними сталося, які у них проблеми. Але є ті, хто цього не може зробити. На передовій, у прифронтових селах та містах покинуті тварини чекають своїх господарів. Голодні та холодні, вони блукають безлюдними вулицями, шукаючи хоч якоїсь поживи. Якби не волонтери, ці тварини були б приречені.
Я хочу розповісти про волонтера, який рятує покинутих тварин. Це Степан Цип’ящук, житель Рівного.
Дитинство його пройшло в мальовничому селі Верхів Острозького району Рівненської області. Любов до тварин виховалася у нього, як він каже, сама по собі. Дуже любив собак, досі вважає їх сакральними тваринами. І вони, відчуваючи доброту і ласку, завжди супроводжували малого хлопця, а той ділився з ними хлібом, котлетами, дерунами. У дідуся було багато кролів. Відповідальність за те, щоб кролі були нагодовані, а їх клітки чисті, лягала на плечі Степанка. З обов’язками справлявся дуже добре. Восьмирічним вилікував двох кроликів: в одного була травма лапи, а в іншого – хребта. Ось так з дитинства усвідомив, що про тварин потрібно піклуватися. І не просто піклуватися, а любити їх.
До війни Степан Цип’ящук працював на СТО механіком. Він – відповідальний працівник, про таких кажуть «майстер на всі руки». Але спокійне життя знищила війна. У цей важкий час кожен робить свій вибір. Ти або воюєш, або волонтериш. У 2018 році Степан Цип’ящук став волонтером. Перший досвід був жахливим. Його запросили у притулок для тварин, який насправді був для них концтабором. На шести сотих двору власниця притулку розвела двісті собак. Вона, нині покійна, не змогла справитися із своїми обов’язками. Її доброта перетворилася на жах для тварин. Волонтери задіяли всі сили, щоб врятувати, прилаштувати, вилікувати собак. Потрібно було будувати притулок. Степан Богданович взявся за цю роботу. А потім вчився відловлювати тварин, бо це, як виявилося, справа не проста.
Першого собаку вивозив у травні 2022 року з села Привілля, яке знаходиться за 10 кілометрів на схід від Лисичанська. А потім був Бахмут. Ці поїздки здійснював не просто з хорошим другом, а побратимом – Костею Юзюком, який, на жаль, загинув. Так, волонтери ризикують своїм життям і втрачають його, даруючи іншим можливість жити. Степан Цип’ящук серйозно евакуацією почав займатися після підриву Каховської ГЕС. Він організовував поїздки разом із волонтерами фонду «12 вартових» та Аллою Тарапакіною. Донеччина, Харківщина, Херсонщина. Всюди їх чекали і сподівалися на порятунок.
В евакуаційних поїздках волонтери хвилються за тварин, а рідні завжди хвилюються за волонтерів. Волонтерство в час війни – це постійний ризик. Але Степан Цип’ящук говорить : «Ти розумієш, що тварини закриті чи прив’язані. І якщо їх не врятувати, вони загинуть. Загинуть через нас, через людей». Неодноразово були на волосині від смерті. Перший раз попали під обстріл з установки «васільок» на дорозі Лисичанськ – Бахмут, яку називали дорогою життя. Попадали і під обстріли «градами» в Херсоні та Чорнобаївці. А цього літа у Вовчанську було попадання по евакуаційному автомобілю з дрона. Саме тоді загинув Костя Юзюк, а Степан Цип’ящук отримав поранення. Повертаючись додому, не міг довго відпочивати – «синдром війни» тягне назад допомагати своїм.
Степан Цип’ящук разом із волонтерами фонду «12 вартових» врятували більше десяти тисяч тварин, простерилізували близько восьми тисяч. А ще – оперували, лікували, прилаштовували. Проїхали сотні тисяч кілометрів по всій країні, працювали у Харківщині, у Донбасі, у Сумщині та Київщині. А перерва – кілька днів. Степан Цип’ящук впевнений, що вдало обміняв своє «нормальне життя» на справу, яка була у минулому році ста відсотками його часу та всієї його енергії. Він остаточно знайшов те, в чому є найбільш ефективним. Він і далі буде рятувати тварин, долаючи страхи та труднощі.
Аміна СИЧ,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Миротинської гімназії Здовбицької сільської ради Рівненського району Рівненської області
