Це фраза, яку я чекаю кожні п’ять днів, чекаю більше ніж солодощів з магазину чи зустрічі з друзями. Саме ця фраза, сказана по телефону моїм татом, повертає мене кожен раз до нормального життя.
Мій батько до березні 2023 працював у театрі художником із освітлення, він абсолютна творча людина і я навіть подумати не міг, що він піде у військо. Але він сам прийняв таке непросте рішення. Пішов добровольцем у прикордонний загін “сталевий кордон”. Так, йому там дуже важко, але він завжди говорить, що знає навіщо він прийняв таке рішення, він хоче, щоб у мене і у всіх маленьких українців було світле майбутнє. Я точно впевнений, що поки мій тато і його побратими стоять на сторожі нашого кордону, то мені нічого боятися. Саме їхня праця і їхні подвиги надихають мене і не дають опускати руки, дають надію на завтрашній день, вселяють віру в нашу перемогу. Тому я зараз стараюсь максимально жити, навчатись, відвідувати гуртки, їздити на екскурсії завжди, коли це можливо, адже саме це хоче почути від мене мій тато, що все те, що він для нас робить – не дарма.
Зараз більшість українців живуть очікуванням. Очікуванням дзвінка, так як і я, очікуванням із полону, що дуже страшно, але якщо наші рідні побачать чи почують, що ми не опускаємо рук, що ми віримо в них, віримо в краще, то і у них виростатимуть крила. Ми повинні бути натхненням одне для одного!
Тимофій РУБАН,
лауреат XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учень Стецьківського ЗЗСО Сумської міської ради