Я харків’янин, це моє улюблене місто. Навчання в Ліцеї мистецтв, заняття спортом, зустрічі з друзями не дають мені часу сумувати.
Моя мати — лікар. Скільки себе пам’ятаю, вона завжди з кимось на зв’язку: слухає, рекомендує,рятує. А інколи вона раптово збирається і їде: бо у когось температура, якісь червоні пухирці, шмарклі та важке дихання.
Я звик до такого життя, хоча спочатку ображався та сумував, але в неї така робота.
“У складних умовах війни та військового стану ДУ «Інститут загальної та невідкладної хірургії ім. В.Т. Зайцева НАМН України» продовжує цілодобово надавати високоспеціалізовану медичну допомогу всім категоріям громадян,”- таке оголошення з’явилось на сайті однієї з лікарень міста в перші дні повномасштабного вторгнення.
У Харкові, не зважаючи на нестачу лікарів в ці дні, працювали всі медичні установи.
Так в моє життя з початком війни увійшло слово “ІНТЕРНИ” Про них говорили із захопленням дорослі , які працювали в різних лікарнях міста та спілкувались з мамою. Я уявляв собі їх як героїв моїх улюблених книжок про лицарів. Вони прийшли на допомогу в скрутну хвилину, щоб врятувати скривджених та знедолених, захистити мій Харків, дали шанс на життя.
Вони — студенти, майбутні лікарі, мили підлогу, операційні,носили воду, приймали пологи, могли добу не виходити з операційної. А потім чергували в реанімаційних відділеннях, підміняли санітарок та медичних сестер, що не могли доїхати на роботу, бо мешкали в передмісті. Саме вони закладали вікна мішками з піском, готували їжу та знаходили волонтерів, які забезпечували життя міста в цей час.
Я слухав розмови дорослих. Прізвища та імена моїх героїв я не запам’ятовував. Головне — це їх вчинки, вміння опинитися там, де вони найбільше потрібні. Мені здавалось, що поруч відбувається щось дуже важливе. Хоча спочатку я вважав, що найбільша трагедія — випускний вечір мого 4 класу, який так і не відбувся.
А потім я закохався, закохався в чужу наречену.
Ви були коли-небудь на весіллі?! А якщо замість звичайної жіночки-регістратора сам академік НАМН України, доктор медичних наук, професор Бойко Валерій Володимирович?
Молодята – інтерни Інституту загальної та невідкладної хірургії ім. В.Т. Зайцева НАМН України.
Запрошені — лікарі та пацієнти, перехожі.
Місце проведення — Харків, війна…
А я дивився на наречену та вона здавалась мені царівною з казки. А яка в неї усмішка. Яка тендітна та витончена, як балерина.
Здавалось, закохався… Може тому що я був тоді ще малий?
Поруч була мати , її друзі. Сонячне проміння відбивалось у вікнах, що вціліли після обстрілів. Весна вітала молодих. І було в мене таке відчуття захищеності, щастя та спокою.
Минає час…
Я професійно займаюсь спортом, навчаюсь дистанційно в Ліцеї мистецтв №133 міста Харкова, зараз тренуюсь у Києві. А чомусь часто повертаюсь подумки в ті дні.
Якось я спитав у матері, а що зараз з інтернами. “Працюють – відповіла вона. -Тепер вони вже справжні лікарі.”
Справжні, бо не зрадили свою професію, бо були поруч із хворими в найважчі часи і зараз продовжують надавати допомогу всім, хто її потребує.
Може це і наївно, але я хочу бути таким же сильним та сміливим як лицарі з моїх дитячих мрій. Адже мати завжди казала, що найцінніше — це життя. А в моїй країні іде справжня битва за життя, життя кожної людини. Та чомусь мені здається, що ми все подолаємо, бо в лавах бійців за мою країну та життя людей справжні герої, серед яких “мої інтерни”.Про них ще напишуть книжки. Але в пам’яті людей назавжди залишаться ці молоді та ще недипломовані лікарі, усміхнені та щасливі як на весіллі серед війни…
Кирило КРАВЧЕНКО, лауреат XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учень Харківського ліцею мистецтв №133