Третій рік триває війна на території нашої України, держави сильної, незламної. Третій рік російський ворог жорстоко знищує все на своєму шляху. Руйнує міста і села, зрівнюючи їх із землею. Неможливо впізнати колись гарні території на півдні і сході нашої країни. На великих ділянках просто немає нічого – знищене життя. Дуже важко це сприйняти і з цим змиритися.
У людей відбулися великі зміни в житті. Багато переживань та неспокійних думок. Батьки хвилюються за своїх дітей, учителі в школі – за учнів, переселенці турбуються про рідних, які залишились у небезпеці. Мати, чекаючи з війни сина, ні на одну хвилинку не залишається спокійною. Щоденні атаки, повітряні тривоги, перебування в укриттях – усе це складно.
Що ж надихає українців – наш непереможний народ?
Звичайно, це славні Збройні сили України. Я захоплююсь мужністю наших воїнів, їхньою стійкістю в нерівній за чисельністю та за озброєнням боротьбі. Прикладом є друг нашої сім’ї, захисник неньки України Роман Сікало. Народився Роман Володимирович у моєму рідному селі Криві Коліна на Черкащині 17 березня 1979 року. З 25 квітня 1915 року служив в АТО. Звільняв Волноваху, Гранітне. У 2019 році дядько Роман ( так я його називаю при зустрічі) пішов на військову службу за контрактом у 72 механізовану бригаду, яка дислокувалась в Авдіївці. Коли 24 лютого розпочалось повномасштабне вторгнення, як досвідчений воїн став на оборону Києва під Броварами. Разом зі своїми побратимами не дав ворогові захопити столицю.
Мене надихає на наполегливе навчання у школі те, що наші воїни розумні, легко опановують нову техніку, керують дронами, управляють артилерійськими установками, а у вільну хвилинку читають книги. Роман Володимирович був направлений на навчання в Німеччину і Польщу, де здобув знання та вміння працювати з новою сучасною технікою. За відважну службу отримав нагороди: знак “Почесна відзнака” 14 окружного мотопіхотного батальйону “Черкаси”, відзнаку Президента України “За участь в антитерористичній операції”, почесний нагрудний знак командувача Сухопутних військ Збройних сил України “За службу”, почесний нагрудний знак головнокомандувача ЗСУ “За взірцевість у військовій службі” ІІІ ступеня.
А ще мене надихають дружність і товариськість наших захисників; вони один одному є побратимами, тому не залишають нікого в біді. Вміють бути терплячими, не нарікають, що взуття мокре, що мозолі на руках і ногах, що змерзли. І в дощ, і в мороз не залишають свої позиції. Мене захоплює їх добродушність і щедрість. Роман Володимирович розповідає, що коли є чим поділитися, то вони з побратимами пригощають мирних жителів, особливо дітей. А ще деяких тваринок прихистили поблизу себе. З воїнами живуть котики й собаки, які залишились без господарів. Бійці підгодовують і лісових звірів, котрі підходять до них дуже близько, шукаючи порятунку та поживи.
А ще наші воїни трудолюбиві і мають золоті руки, вміло облаштовують собі житло в окопах, готують їжу в умовах польової кухні. Можуть ще й зелений городчик неподалік зробити. Бувають воїни й веселими. Коли не йдуть у наступ і ворог не стріляє, – то, зі слів дядька Романа, можуть і пісню заспівати, і потанцювати, і вірші розказати, і пожартувати.
Сучасні українські воїни надихають мене бути вірним державі та своєму народові і писати разом із ними Нову Історію України!
Станіслав ІВАНОВ,
лауреат XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учень Кривоколінського ліцею Тальнівської міської ради Черкаської області