У кожного з нас є люди, які відіграють важливу роль у нашому житті. Це можуть бути рідні, друзі чи відомі особистості. Хтось надихається спортсменами, музикантами, акторами або науковцями. Але для мене найбільшою підтримкою та натхненням завжди був і залишається мій тато. Він не тільки найдорожча людина, а й справжній герой, адже він пройшов війну, витримав усі труднощі й благополучно повернувся додому. Його мужність, сила духу та любов до сім’ї, до Батьківщини, до людей назавжди залишаться для мене прикладом. І коли стану дорослою, де б я не була, але мудрі слова-поради мого тата я не забуду ніколи. Його вказівки стануть моїм талісманом.
Мій тато завжди був і є сильною людиною. Він багато працював, дбав про нашу родину, допомагав іншим людям.І зараз татко багато працює, бо потрібно і нас на ноги піднімати, і державі нашій допомагати. Він навчив мене важливих життєвих речей: бути чесною, доброю, не боятися труднощів і завжди йти вперед. Вчить він мене і людяності, бути милосердною, чемною дівчинкою і любити свою родину, знати чийого я роду, хто мої предки, шанувати і вивчати рідну мову. Але найбільше я почала розуміти, наскільки він сильний, коли він вирішив піти на війну, щоб захищати нашу країну.
Я пам’ятаю той день, коли тато прощався з нами перед від’їздом. Це був дуже важкий момент для нашої родини. Ми не знали, що чекає попереду, як довго він буде далеко, і найстрашніше – чи повернеться він додому. Ми проводжали його зі сльозами на очах, але він тримався впевнено, намагався нас заспокоїти й казав, що все буде добре. Він обіцяв повернутися, і я вірила в це всім серцем.
Період, поки тато був на війні, став найважчим у моєму житті. Ми всі дуже хвилювалися за нього. Щодня чекали на новини, ловили кожне його повідомлення чи дзвінок. Він намагався не говорити нам про складнощі, але я знала, що йому там дуже важко. Він бачив те, чого ми навіть уявити не могли, але не втрачав віру, підтримував своїх товаришів і ніколи не здавався.
Нарешті настав той день, коли він повернувся. Це був момент, якого ми чекали з нетерпінням. Ми не могли повірити, що він поруч, що ми можемо його обійняти й більше не боятися за нього. Але я бачила, що тато змінився. Він став серйознішим, спокійнішим, ніби розумів щось важливе, що інші не помічають. Він почав ще більше цінувати прості речі: сімейні вечори, посмішки, спокійні прогулянки.
Його повернення навчило мене цінувати кожну мить, проведену з рідними. Ми часто не замислюємося над тим, наскільки важливі для нас близькі люди, поки не втрачаємо можливості бути поруч із ними. Я зрозуміла, що тато не просто мій батько – він справжній приклад сили, мужності та доброти.
У той період, коли мій татусь захищав нашу Україну від ворога, ми з сестричкою всіляко підтримували свою маму а особливо, стареньку 84-річну бабусю, яка дуже тяжко переживала гіркоту розлуки з найменшим її сином. За ці роки ми подорослішали і розумом і серцем, адже, це дуже болісно і страшно, коли ти усвідомлюєш, що можеш назавжди втратити найріднішу тобі людину. Але ми з Катрусею, так звати мою сестричку, і мамою добре розуміли, що тато повинен йти боронити наш рідний край, свою Україну, свою сімʼю… Разом з тим ми відчували гордість за татуся, бо він не заховався десь, не виїхав за кордон, а цілеспрямовано прийняв рішення йти захищати Україну від рашистів.
Його історія навчила мене, що справжня сила – це не тільки фізична міць, а й здатність залишатися людяним у найважчі часи. Він показав мені, що не варто боятися труднощів, що завжди потрібно вірити в краще й ніколи не опускати руки.
Я безмежно пишаюся своїм татом. Він не просто герой для нашої країни, він – мій особистий герой. Я вдячна долі за те, що він повернувся додому, і що я можу бути поруч із такою сильною та відважною людиною.Що знову у нашій хаті запанувала атмосфера спокою і гармонії, хоча тато не був спокійний: він сильно переживав за своїх побратимів, дзвонив їм, допомагав і підбадьорював їх. Я часто чула вночі, що він не спить, а мама його заспокоювала…Багато в чому татко допомагав і зараз допомагає хлопцям, що зараз знаходяться на передовій. Його приклад мотивує мене ставати кращою, бути сміливою та завжди цінувати найдорожче – свою родину.
Цей відрізок мого життя став для мене дуже чи не найболючішим і тривожним. Мама каже, що я дуже подорослішала…А крик сестрички, що в Україні війна, ніколи не зітреться з моєї пам’яті.
І хоч я живу в місцевості, де все спокійно, але я не живу тим життям, що було колись, бо вболіваю за долю дітей, які не можуть навчатись так, як я, не можуть спокійно спати і кожного ранку прокидатись від поцілунку рідних, бо хтось з них вже втратив назавжди рідних йому людей. Тому я добре навчаюсь, відвідую різні гуртки, займаюсь спортом, вивчаю англійську мову і пишаюсь, що я українка.
Отже, мій тато-це мій тил, мій душевний спокій, моє щастя, мій Всесвіт! Тато наказує мені, щоб я завжди пам’ятала, хто вкрав від мене і мільйонів українських дітей щасливе і мирне дитинство. Хто зробив тисячі дітей сиротами, хто зруйнував їхні будинки і від чиїх рук померли маленькі дітки…
Євгенія ДЕДА,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Заломської гімназії Хустської міської ради Закарпатської області