Споконвіку наша країна зазнавала багато втрат, до яких призводили незчисленні війни. На землю, де ми живемо, пролито багато сліз. Нашу історію, буквально, писали кров’ю.
Хоча ми за весь час існування нашої держави й зазнавали багато втрат, це не заважає нам боротися за свободу і територію нашої країни.
І у XXI, вже цифровому столітті, коли людство досягло значних успіхів у багатьох сферах, наш народ знову змушений боротися із загарбником. РФ розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Скільки вже пролито безневинної крові, вбито мирних жителів? Але, було б ще більше жертв, якби не наші захисники. Люди, які мене надихають, захоплюють, змушують іти вперед і вірити в майбутнє, вони є прикладом незламності, нескореності, відважності й жаги до життя. Це люди різного віку, професій, поглядів, але їх об’єднує одне – любов до України та готовність захищати її до останнього подиху.
Влітку я мала змогу поспілкуватися із захисником України, Давидюком Владиславом Миколайовичем, який ціною свого життя захищав нашу Батьківщину. Він мій двоюрідний брат, під час відпустки Влад приїжджав в гості й, спілкуючись із ним, я зрозуміла, що навіть не дивлячись на всі жахи, які його спіткали, він залишався життєрадісним та беззаперечно вірив у нашу перемогу. Його приїзд надихнув усю мою родину, що ми зможемо перебороти все, будь-які випробування нам не страшні, коли ми разом. Тоді я навіть не змогла подумати, що бачу його востаннє. На превеликий жаль, Владислав загинув 30 листопада 2024 року на окупованій території України. Він та багато моїх односельчан доводять, що лише в єдності та старанні наша сила.
Тому, ми повинні їм допомагати, тільки так ми зможемо побороти ворога і здобути перемогу. Завдяки нашим хлопцям та дівчатам, що служать в ЗСУ, ми просинаємося під звуки будильника, а не вибухів ракет, маємо їжу, воду, світло тощо. Вони є справжніми героями, які надихають нас. Їхній героїзм буде жити в пам’яті поколінь та слугуватиме прикладом для наслідування не лише у нашій країні, а й у всьому світі.
Ми повинні пишатися нашими героями та підтримувати їх усім, чим можемо. Вони заслуговують на нашу безмежну повагу та підтримку. Наприклад, я разом з однокласниками у школі робила окопні свічки, приносила шкарпетки та їжу нашим захисникам. Також усією школою проводили благодійні ярмарки та концерти. Усі гроші, які вдалося зібрати, пішли на допомогу нашим захисникам. До того ж, моя мама не залишилась осторонь, і разом з колегами по роботі допомагала бійцям, насамперед готували для них їжу, жертвували гроші та одяг. І зараз ми із задоволенням беремо участь у різних волонтерських акціях. Кожен із нас може зробити свій внесок у підтримку наших героїв. Адже разом ми – сила!
Отже, я пишаюся тим, що живу в країні, де є такі мужні та відважні люди. Я вдячна їм за те, що вони роблять для нашого мирного життя. І вірю, що скоро війна закінчиться перемогою, а всі військові, полонені повернуться додому живі й здорові. І Україна буде прикладом боротьби з ворогом для інших, а нащадки більше ніколи не почують звуків сирен та ракет, і, взагалі, не чутимуть слово «війна».
Діана ДАВИДЮК,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Бутейківської гімназії Сарненської міської ради Сарненського району Рівненської області