У дитини заболить пучка, а в матері – серце. Так-так, я хочу розповісти про свою матусю. Чи є в світі більш гідна людина? Чи не з її долонь я все життя беру все найкраще, що є в мені?
Яка ж вона – моя мама? Її звати Світлана, і це ім’я їй дуже личить, тому що вона добра і світла людина. Скільки я себе пам’ятаю, вона завжди поряд, завжди допоможе, розрадить, зарядить оптимізмом. Моя мама завжди думає, в першу чергу, не про себе, а про інших. Працюючи медичною сестрою, вона допомагала всім нашим сусідам та знайомим. Ще до війни вона і мені допомагала у всьому: добре навчатися, бути справжнім господарем в будинку, вчила життєвої мудрості. Коли в родині були якісь труднощі, вона казала: “Ми з цим впораємося”. Ці слова залишаються зі мною у найскладніші моменти життя, коли здається, що сил більше немає. Її допомога й підтримка завжди були і є для мене опорою. Її невичерпна енергія, мудрість і здатність любити є тим джерелом сили, яка дає мені силу рухатися далі.
Сьогодні, у важкий для нашої родини час, моя мама є для мене зразком сили, уособленням незламності. Вона, як і тисячі інших українських жінок, взяла на свої плечі відповідальність за всю нашу родину. Моя родина – це я, мій старший брат, дідусь і мама. І хоча в родині більшість чоловіків, мама опікується всіма нами. Все життя ми прожили в місті Попасна Луганської області. Через військові дії моє рідне місто зазнало значних руйнувань. Ударом ракети було зруйновано і мій будинок. Треба було рятуватися, і мама вирішила виїжджати з міста. У цей момент вона знайшла сили, щоб не плакати, а діяти. І цим врятувала нам життя.
Її приклад нагадує мені, що навіть у найважчі моменти можна залишатися сильним і не здаватися. Мама навчила мене, що навіть у найтемніші часи можна створювати світло. Її впевненість і спокій давали мені відчуття захищеності, навіть коли здавалося, що небезпека дуже близько.
Мій брат також допомагав мені відволікатися від тривожних думок. Він завжди знаходив нам зайняття. Ми сміялися, навіть коли за вікном лунали вибухи. Моя мама і старший брат завжди підтримували мене в складний час. Мама і брат – це ті люди, завдяки яким я розумію, що наша справжня сила полягає не у відсутності страху, а у здатності йти вперед, незважаючи на нього. Їхні дії й ставлення до життя навчили мене, що стійкість – це не лише здатність долати труднощі, але й уміння знаходити красу навіть у найскладніших обставинах. Вони і є моїми джерелами стійкості. Вони надихають мене своїм прикладом, і завдяки їм я вірю у майбутнє. Ми разом переживаємо ці складні часи, і я знаю, що попереду – Перемога. Бо поки ми підтримуємо одне одного, поки ми залишаємося єдиними, жодна війна не зможе нас зламати.
Микита ВОЛОБУЄВ,
лауреат XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учень Школи олімпійської освіти Попаснянського ліцею №21 Луганської області