Роби все, що можеш, там, де ти знаходишся,
використовуючи все, що маєш.
Теодор Рузвельт
«Культурний фронт – це теж фронт» – цей філософській вислів допоміг мені усвідомити і знайти власне джерело стійкості – письменництво.
Скільки себе пам’ятаю – любила вигадувати. Коли мама й тітонька йшли на роботу, я залишалася з бабусею і вигадувала безкінечні історії про ляльок.
У нас вдома було багато книжок українських класиків (тітонька працювала вчителькою української мови та літератури в технікумі), до яких я мала вільний доступ. Мені дозволяли брати будь-які книги й гратися з ними: наприклад, робити ліжечко для ляльок із збірки Ліни Костенко.
Перебування у маленькій домашній бібліотеці мало на мене великий вплив: вже у п’ять років я вигадала першу книжку. Мама записала текст, який я надиктувала, а я зробила ілюстрації.
Дуже довго вигадування історій для мене було приємною грою, якій я присвячувала весь вільний час. Проте це змінилося у восьмому класі.
З початку навчального року я почувалася у класі некомфортно. Однокласники зневажали мене за старанне навчання, деяких з них я навіть боялася. Тоді, у восьмому класі, вигадані історії набули для мене нового значення: це була не просто розвага, а спосіб почуватися не такою самотньою у школі. Але просто фантазувати вже було мало. Я почала записувати вигадки в зошити, присвячувати кожну вільну хвилину писанню. Так з’явився мій перший великий твір на триста сторінок і кілька коротеньких повістей.
Проте, коли я була у восьмому класі, сталася ще одна подія. Подія, яка назавжди змінила не тільки мене, а й усю країну.
Після початку повномасштабної війни росії проти України я почувалася дуже безпомічною. Перший місяць минув просто жахливо, я вигадувала собі історії про могутніх чарівниць, які, точно як Гаррі Поттер, помахом чарівної палички могли зупинити лихо й подолати зло. Проте це були безглузді вигадки, а довкола панувала страшна реальність, у якій, я, на жаль, була безпорадна. Так, ми перераховували гроші на допомогу ЗСУ, віддавали речі в центри для біженців, але мені здавалося, що цього замало. Мені хотілося зробити щось величне, щось таке, що одразу зупинить війну, поверне нам наші території, схилить на наш бік світових лідерів тощо. Але я не могла нічого такого зробити, тож почувалася безкорисною і звинувачувала себе.
Одного разу по телевізору я почула фразу: «Культурний фронт – це теж фронт». Це змусило мене задуматися: можливо, мої вигадки не такі вже й безглузді і непотрібні? Можливо, з їх допомогою, я таки здатна зробити щось добре для людей?
Я довго думала над цим питанням і вирішила стати професійним письменником. Навчитися писати так добре, щоб мої книги читали за кордоном. Щоб Україну знали не тільки як країну, де іде війна, а як країну, де пишуться чудові книжки.
Я одразу взялася тренуватися, покращувати й відшліфовувати свої навички письма, читати відповідні книги, практикуватися та експериментувати з жанрами. За перші чотири місяці війни я написала дві повісті. Згодом з’явилося ще безліч творів.
Я писала в коридорі під час повітряної тривоги, тримаючи зошит на колінах, я писала зі свічкою в темній кімнаті під час відключень світла, я писала на підвіконні в сутінках, я писала, писала і писала.
У темній кімнаті, у коридорі, під час гулу тривоги за вікном, вигадані мною історії допомагали мені почуватися краще. Вдало написане речення дозволяло мені відчути, що я на щось здатна, що я можу контролювати у своєму житті бодай щось. Що можу когось порадувати, подарувати комусь посмішку. Що хоча б у моїх творах люди живуть у мирі.
Вигадки вселяли надію на те, що життя попри все триває. Вони допомагали мені триматися, тверезо мислити, долати паніку й страх. Вони допомагали мені заснути вночі і відганяли кошмари про вибухи та ракети.
Письменництво перетворилося для мене на джерело сили, на безпечний острівець. Воно змушує мене посміхатися, а очі – сяяти, змушує багато читати і думати, аналізувати і порівнювати, змушує вчитися і працювати над текстами, змушує набратися сміливості, щоб запитати в когось думку про свій твір, змушує говорити.
Письменництво змушує жити.
Марія КОЖЕВНИКОВА,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
випускниця Дніпровського ліцею №137