Мій татусь із самого малечку був для мене прикладом. Він вчив нас з братом плавати, кататися на велосипеді, грати у м’яча. А також, саме він навчив мене бути сильною та протистояти труднощам, розраховувати лише на себе. Увесь свій вільний час та увагу тато старався віддати нам – своїм дітям. Адже він знає, як важко жити без батьківської підтримки. Мій найрідніший втратив батька у 13 років. Зараз він робить все для того, щоб стати найкращим татом та дідусем. У нього це дуже добре виходить…
На жаль, у війни інші плани… Тато пішов воювати за свободу, за дітей, за жінок, за мир та спокій ще в перші дні повномасштабного вторгнення. А насамперед, за мене. Він навіть одного разу сказав: «Доню, я зараз воюю, щоб у майбутньому тобі та твоїм дітям цього не довелося робити». А й справді, якщо ця війна не завершиться, то й мені доведеться йти туди, й захищати нас від ворогів.
Зараз мій таточко на східному напрямку. Читаючи новини, щоразу молюсь, щоб у цьому місті, у якому мій тато перебуває, усе було гаразд. Мені важко без нього, без його слів, підтримки, обіймів і навіть погляду, яким він мене проводжав до школи. Я його не бачила вже близько року. Уявити собі, мої однолітки навіть не здогадуються як це – не бачити рідного батька цілий рік. Сумно дивитися, що деякі діти не цінують те, що мають.
Мій рідний татусь – патріот. Він з самого початку захищає Україну і не боїться ворога. Він мужньо стоїть та боронить Україну. А для мене він приклад стійкості, мужності, відваги, любові до Батьківщини та рідних…. Я дуже хочу і щиро сподіваюся, що мій тато та усі військові повернуться додому живими.
Слава Україні – Героям слава!
Софія КЛЕБАН,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Залужанського ліцею Збаразької міської ради Тернопільської області